Байстрючка. Марія Хімич
Читать онлайн книгу.
чоловіка в мене не було вже рік, з того часу, як розлучилася зі своїм законним, алкашом Геником.
– Звичайно, – посміхнулася до нього й грайливо торкнулася волосся, демонструючи, що обручки на моїй правиці немає.
Кавалер розпашів. Якби на його тілі росло пір’я, воно б уже стирчало врізнобіч, перетворюючи його на м’яку кульку.
– Мене звати Назаром, а вас? – галантно поцікавився, нависаючи наді мною, адже я, на відміну від нього, умостилася на сидінні. Чоловік був у безпосередній близькості від мого плеча, і я могла, при бажанні, лагідно ненароком його торкнутися.
– А мене Віта, – відповіла, – можна на «ти».
Жінка, що сиділа біля мене, та що там казати – усі пасажири, затамувавши подих, слідкували за нашим знайомством. Вони лукаво переглядалися між собою й зворушено посміхалися. Для них це була жива сцена з мексиканського серіалу, а саме: фатальна зустріч Хуана і Кончіти.
– Куди їдеш? – поцікавився Назар. Йому було спекотно, як і мені, цьогорічний травень смажив усіх без розбору.
– Додому, з навчання, – відповіла.
– Я теж! – жваво сказав чоловік. – Я навчаюся в аграрному інституті, а ти?
– У кооперативному технікумі, – сказала гордо: хай усі позаздрять, яка я вчена!
– Ти з міста Б.? – запитав Назар. У нього було не дуже коротке волосся, що нагадувало солому як кольором, так і формою. Чомусь воно мені дуже сподобалося. Так і хотілося занурити в нього руку й збуджено помацати шкіру голови, щоб Назар аж замуркав від задоволення.
– Так, – я надала своєму голосу максимум оксамитовості й мелодійності, – у власній квартирі. (Ви ще не позаздрили? Ось вам!)
– О-о, – зрадів за мене й за себе Назар. – А я недалеко від Б., у містечку Д. живу.
– Гарно, – зашаруділа нотками, як шовковою білизною. – Десь працюєш?
– Очолюю тракторний стан, – просто сказав Назар, – а ти де?
– У заводській їдальні, продовольством завідую, – я мусила постійно дерти голову догори, щоб бачити миле лице Назара, яке мої очі щиро виціловували.
– А у вас в їдальні є телефон? – узявся штурмувати фортецю мого особистого життя Назар, хоч я вже давно віддала йому ключ від головної брами, замотаний у мої вологі трусики.
– Не лише в їдальні, у мене вдома теж є, – мовила. (То як, заздримо далі?)
– Чудово! Може, скажеш номер? Я запам’ятаю! – запевнив Назар, і його вуха навіть повернулися слуховими каналами в мій бік.
– Я тобі запишу, – дістала із сумочки вишукану золоту авторучку, такий же аристократичний блокнот із позолоченими кутиками, написала заповітні цифрочки на напарфумленому аркушику й нещадно видерла його.
– Тримай, – віддала Назару.
– Спасибі, – чоловік якусь мить дивився на аркушик, ніби я там ще й дарчий напис зробила (з-за його спини виглядали інші пасажири, аби й собі запам’ятати мій номер телефону).
– Моя зупинка, – я підвелася і, мовби ненароком, провела грудьми по його змоклій сорочці. Назар пильно заглянув мені у вічі та промовив хрипко:
– Я