Нездоланний. Лі Чайлд
Читать онлайн книгу.
сказав Ричер.
Він дістав із кишені згорток із грошима й витяг звідти десятку, дві п’ятірки і п’ять купюр по одному доларові. Він поклав гроші на прилавок, і одноокий портьє обміняв купюри на ключ із дерев’яним брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шість». Коли він витягнув ключ із шухляди, Ричер помітив переможну усмішку на обличчі одноокого.
– У дальньому куті, – сказав портьє. – Під сходами.
А сходи були металевими, і тому вони б достоту турбували грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно не найкращий номер у мотелі. Жалюгідна помста. Але Ричерові було байдуже. Він міг би закластися, що сьогодні останнім ляже спати в цьому мотелі. Він геть не очікував на інших запізнілих гостей. Ричер сподівався, що ця ніч мине спокійно і ніхто його більше не потурбує.
Він подякував портьє і вийшов, тримаючи ключ у руці.
Одноокий портьє почекав тридцять секунд, а тоді взявся за телефон на столі, набрав чийсь номер і сказав у слухавку:
– Вона зустріла чоловіка із потяга. Було вже пізно. Вона прочекала на нього п’ять годин. Вона привела його сюди, і він винайняв номер.
Крізь потріскування почулося запитання, і одноокий портьє відповів:
– Іще один здоровань. Клятий сучий син. Він мені увесь мозок виїв, торгуючись за номер. Я поселив його у сто шостому, у дальньому куті.
Ще одне запитання крізь тріск, і ще одна відповідь:
– Не звідси. Я на своєму місці.
У слухавці знову почулось тріскотіння, але цього разу тембр був зовсім іншим, та й сам тон розмови змінився. Він став радше наказовим, аніж запитальним. Одноокий сказав:
– Гаразд.
Тоді він поклав слухавку, здійнявся на ноги, вийшов з-за столу, виніс розкладний стілець зі сто другого номера, який зараз пустував, а тоді переніс стілець на тротуар, звідки йому було однаково добре видно і свої двері, і двері до сто шостого номера. «Ти бачиш звідти його номер? – прозвучало запитання, і ще: – Підсунь свій зад так, щоб ти міг спостерігати за ним усю ніч!» – линула слідом за ним указівка.
Одноокий тип завжди виконував указівки, іноді неохоче, як-от зараз, але він усе одно прилаштував свій стілець під правильним кутом і вмостився на незручному пластику. На вулиці, просто під нічним небом. Не найулюбленіше заняття для нього, достоту.
Зі свого номера Ричер почув скрипіння розкладного стільця на асфальтному тротуарі, але не надав цьому значення. Звичайний нічний звук, нічого підозрілого, в усякому разі, – це ж не постріл рушниці, не свист леза, яке саме повертають у піхви, а отже, жодних причин для хвилювання такої врівноваженої людини, як він. Єдине, що могло трапитися з ним неврівноваженого, – це тупання ніг у зашнурованих черевиках по узбіччю чи стук у двері, тому що жінка зі станції просто мусила мати багато запитань та надії отримати на них відповіді. «Хто ви такий і навіщо сюди приїхали?»
Але Ричер чув скрипіння, а не тупання ніг чи стук у двері, і тому не звернув на цей звук уваги. Він склав свої штани та обережно поклав їх під матрац, потім змив у душі весь бруд, що прилип до нього за день, і заліз під ковдру. Він накрутив будильник на шосту