Загадковий нічний інцидент із собакою. Марк Геддон
Читать онлайн книгу.
смугу посередині дороги, а він скрикнув:
– Облиш цю справу, заради всього святого!
Я зрозумів, що він розсердився, оскільки він кричав, і я не хотів його сердити, тож мовчав, поки ми не приїхали додому.
Коли ми зайшли крізь парадні двері, я пішов на кухню, взяв для Тобі морквину, піднявся нагору, зачинив двері до своєї кімнати, випустив Тобі й дав йому морквину. Потім я увімкнув комп’ютер, зіграв 76 партій в «Сапера» й закінчив найскладніший рівень за 102 секунди, а це лише на 3 секунди гірше за мій рекорд, який становить 99 секунд.
О 2:07 ночі я вирішив, що хочу випити води з апельсиновим сиропом перед тим, як почистити зуби й лягати спати, тому спустився на кухню. Батько сидів на дивані, дивився телевізор і пив шотландське віскі. Із його очей лилися сльози.
– Тобі сумно через Веллінгтона? – спитав я.
Він довго дивився на мене й дихав носом. Потім озвався:
– Можна й так сказати, Крістофере. Можна й так сказати, авжеж.
Я вирішив залишити його на самоті, бо коли мені сумно, то я хочу бути на самоті. Тож я більше нічого не сказав. Я просто пішов на кухню, намішав собі води з апельсиновим сиропом і повернувся нагору до своєї кімнати.
43
Мати померла 2 роки тому.
Одного дня я повернувся зі школи, і ніхто не відчинив двері, тож я пішов і дістав потаємний ключ, який ми ховали під вазоном біля чорного входу. Я зайшов у будинок і повернувся до моделі танка «Еарфікс Шерман», яку я тоді складав.
Батько прийшов із роботи за півтори години. У нього є своя фірма, і він займається ремонтом бойлерів і опалювальних систем разом із чоловіком на ім’я Родрі, своїм підлеглим. Він постукав у двері моєї кімнати, прочинив їх і спитав, чи я не бачив Матір.
Я сказав, що не бачив, а він спустився на перший поверх і став телефонувати. Я не чув, про що він говорив.
Потім він піднявся до мене в кімнату й сповістив, що йому треба ненадовго поїхати, але він не знає напевне на скільки. Він сказав, якщо мені щось знадобиться, то я маю дзвонити йому на мобільний телефон.
Його не було 2 ½ години. Коли він приїхав, я спустився на перший поверх. Він сидів у кухні й дивився у вікно на заднє подвір’я, на сад зі ставком і ржавим залізним парканом, на верхівку дзвіниці церкви на Менстед-стрит, яка схожа на замок, оскільки побудована в романському стилі.
– Боюся, ти ще нескоро побачиш свою маму, – сказав Батько.
Коли він це говорив, то не дивився на мене. Він продовжував дивитися у вікно.
Зазвичай люди дивляться тобі в обличчя, коли звертаються до тебе.
Я знаю, що вони вгадують мої думки, але я не можу вгадати їхні. Це наче сидіти в кімнаті з дзеркалом однобокого спостереження, як у фільмах про шпигунів. Тож мені було затишно, коли Батько говорив зі мною, але на мене не дивився.
– Чому? – спитав я.
Він довго не відповідав, а потім сказав:
– Твою маму довелося покласти в лікарню.
– А ми можемо її навідати? – спитав я, оскільки мені подобаються лікарні. Мені подобаються лікарняні уніформи й пристрої.
– Ні, – відповів Батько.
– Чому ні? – спитав я.
– Їй