Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько
Читать онлайн книгу.
раптом заговорив до нього незнайомець, простягаючи якийсь буклет.
Взявши рекламку, Бенедикт одразу почав її вивчати. Там великими синіми літерами було написано: «РОУП-ДЖАМПІНГ». А внизу меншими літерами пояснювалося, що в місті, а саме на мості «Зміїний шлях», весь тиждень проводяться екстремальні стрибки. У буклеті писали, що крім «безпеки» людям також гарантовані незабутні емоції на все життя.
А Бенедикт саме за цим приїхав до цього міста. За емоціями.
Хлопець одразу розвернувся і почав у потоці людей вишукувати того незнайомця, який дав йому буклет. За секунду він помітив, що незнайомець уже стоїть біля якихось дівчат і переконує їх, що стрибки абсолютно безпечні. Спочатку хлопець засумнівався підходити до них – він соромився милих дівчат, які про щось розпитували незнайомця з буклетами. Але Бенедикт тепер не мав права боятися – він приїхав до цього міста, щоб мінятись, жити, радіти і нічого не боятися.
– Я перепрошую, – невпевнено втрутився в дискусію Бенедикт.
Усі замовкли і звернули на нього увагу.
І якось так сталось, що Доля зараз же подарувала Бенедикту ті, бажані для нього, незабутні емоції. Це було схожим на магію, яка тільки може бути в людському житті. Хлопець і та, кого він побачив біля промоутера, запам’ятають це на все життя. Чи будуть вони вважати це знаком з небес, ніхто не знає. Але, безумовно, після того як вони в той день ось так випадково зустрілись, вони почали дивитись одне на одного зовсім іншими поглядами.
Біля хлопця з буклетами стояла дівчина з рецепції пансіонату, Анна, а біля неї якась її подруга.
Анна побачила ошелешене обличчя «дивного хлопця» і широко усміхнулася. Ні подруга, ні хлопець з буклетами не розуміли, що тут коїться, бо запанувало якесь ніякове мовчання.
Якщо б Анну хтось запитав, чому на її обличчі з’явилась усмішка, коли вона побачила Бенедикта, вона б відповіла, що сама не знає. Але це було б неправдою. Просто вона, як і він, була не проти ще раз побачити його погляд. Ця усмішка – це була щира неочікувана радість від простих і в той самий час чарівних ситуацій нашого життя.
– Так? Слухаю вас? – нарешті ввічливо озвався хлопець-промоутер, але його, схоже, вже ніхто не чув.
– Ти? – нарешті запитала Анна. – Що ти тут робиш? Ти що, за мною стежиш?
– Ні, – розгубився Бенедикт. – А ти за мною?
– Авжеж ні!
– Ти його знаєш? – похмуро запитала подруга.
– Знаю. Це той хлопчина, про якого я розповідала… Той, що заселився в пансіонат Ярини!
– Так, це я, – нервово відповів Бенедикт.
Погляд Анни ковзнув на руки Бенедикта, в яких він стискав буклет про «роуп-джампінг».
– О, Боже! – ще більше здивувалась вона. – Ти що, теж вирішив стрибати?
– Е-е… Власне, так. Але я не знаю, як доїхати до моста «Зміїний шлях».
– О, ви вирішили стрибати? – й собі засяяв хлопець-промоутер. Бенедикт до нього усміхнувся і кивнув. – Вам потрібно сісти на дев’ятий автобус і проїхати буквально дві зупинки. На мості ви одразу помітите джамперів.
– Дуже