Відьмак. Хрещення вогнем. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
врятована накаже слугам спустити нас зі східців. Тож даймо цьому спокій. Так?
Любисток розтулив було рота, але Ґеральт не дав йому вимовити ані слова.
– Дівчину ж, – говорив він усе більш зміненим голосом, – не викрав ніякий дракон чи злий чарівник, не вивезли для викупу пірати. Не сидить вона у вежі, у ямі чи у клітці, не катують її і не мучать голодом. Навпаки. Спить на адамашках, їсть зі срібла, носить шовки та мережива, обвішується біжутерією, і гляньте тільки – її коронують. Коротко кажучи, вона щаслива. А якийсь відьмак, якого колись зла доля випадково поставила їй на дорозі, заповзявся те щастя порушити, зіпсувати, знищити, стоптати дірявими чоботами, які він унаслідував від якогось ельфа. Так?
– Я не те мав на думці, – пробуркотів Любисток.
– Він нє до тебе говорив – Мільва випірнула раптом із темряви, повагавшись мить, усілася поряд із відьмаком. – То для мене було. То мої слова так його допекли. У злості я говорила, не думаючи… Вибач мені, Ґеральте. Знаю, як воно є, коли у живу рану пальця сунути… Не злися. Я більше того нє вчиню. Вибачиш? Чи маю я тебе за перепросини пом’яти?
Не чекаючи на відповідь чи дозвіл, вона обійняла його сильно за шию і поцілувала у щоку. Він міцно потиснув її руку.
– Присунься, – кашлянув. – І ти також, Любистку. Разом… буде нам тепліше.
Довго мовчали. По світлому від заграв небі сунули хмари, затуляючи мигтячі зорі.
– Хочу дещо вам сказати, – промовив нарешті Ґеральт. – Але пообіцяйте, що не станете сміятися.
– Кажи.
– Мав я дивні сни. У Брокілоні. Спочатку думав, що воно маячня. Щось із моєю головою. Бачте, на Танедді добряче впіймав я у макітру. Але – кілька днів я бачу той самий сон. Завжди той самий.
Любисток і Мільва мовчали.
– Цірі, – продовжив він по хвильці, – не спить у палаці під парчевим балдахіном. Їде вона верхи через якесь запилене село… Селяни показують на неї пальцями. Звуть іменем, якого я не знаю. Собаки гавкають. Вона там не сама. Є там й інші. Є коротко стрижена дівчина, вона тримає Цірі за руку… Цірі до неї посміхається. Не подобається мені та посмішка. Не подобається мені її різкий макіяж… А менше за все подобається мені те, що по сліду їхньому йде смерть.
– І де ж тоді дівчина є? – пробурмотіла Мільва, притуляючись до нього, наче кицька. – Нє у Нільфгарді?
– Не знаю, – відповів він із напругою. – Але той самий сон я бачив кілька разів. Проблема полягає у тому, що я не вірю у такі сни.
– Тоді дурень ти. Я вірю.
– Не знаю, – повторив він. – Але відчуваю. Перед нею вогонь, за нею – смерть. Я мушу поспішати.
На світанку задощило. Не так, як попереднього дня, коли грозу супроводжувала сильна, але короткочасна злива. Небо посірішало й затягнулося свинцевим нальотом. Почалася мжичка, дрібна, рівна й докучливо безперервна.
Їхали вони на схід. Мільва вела. Коли Ґеральт звернув її увагу, що Яруга на півдні, лучниця відбуркнулася і нагадала, що то вона провідниця і знає, що робить. Більше він не відзивався. Врешті-решт, важливим