Відьмак. Хрещення вогнем. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
допомагає. А поки шо клади собі на сідло подушечку.
– Гризоти, – серйозно пояснив Любисток, – це не те саме, що гемороїди, Мільво. Ти переплутала поняття.
– А хто б там зрозумів вашу мудру балаканину! Теревените ви складно, одне те й умієте! Давайте, у дорогу!
– Мільво, – запитав по хвилі відьмак, ховаючи обличчя від січучого у галопі дощу. – Ти б убила під ним коня?
– Нє, – призналася вона неохоче. – Кінь нє в чому нє винен. Та й той нільфгардець… Якого біса він за нами слідить? Чого каже, шо мусить?
– Та хай мене диявол візьме, як я знаю.
І надалі дощило, коли ліс раптом закінчився і вони виїхали на гостинець, що звивався серед пагорбів з півдня на північ. Чи навпаки, це як подивитися.
Те, що вони побачили на шляху, їх не вразило. Вже зустрічали таке. Перекинуті й випатрані вози, трупи коней, порозкидані клунки, в’юки та кошики. І застиглі у дивних позах форми чогось, що ще недавно було людьми.
Вони під’їхали ближче, без страху, бо видно було, що різанина мала місце не сьогодні, а вчора чи позавчора. Навчилися вже вони розпізнавати такі речі, а може, відчували їх чисто звіриним інстинктом, який пробудили й відточили у них останні дні. Навчилися вони також перевіряти бойовиська, бо інколи – рідко – вдавалося їм знайти серед розкиданого краму трохи провіанту чи ворок вівса.
Затрималися вони перед останнім із фургонів розгромленої колони, зіпхнутим у рівчак, упертим у землю маточиною розбитого колеса. Під фургоном лежала товста жінка із неприродно вигнутою шиєю. Комір кабата вкривали розмиті дощем патьоки засохлої крові з роздертої вушної раковини, з якої видерли сережку. На полотнищі, що покривало віз, виднівся напис «Вера Левенгаупт і Сини». Синів поблизу видно не було.
– То не хлопи, – стиснула губи Мільва. – То купці. Йшли з півдня, від Діллінжену до Брюґґе, а тут їх наздогнали. Погано це, відьмаче. Думала я вже тут на південь звернути, але тепер не знаю, що й робити. Діллінжен і все Брюґґе вже, напевне, у нільфгардських руках, тож там до Яруги не доберемося. Треба нам далі на схід, через Турлуг. Там ліси, безлюддя, тудой військо не піде.
– Я не поїду далі на схід, – запротестував він. – Я мушу дістатися Яруги.
– Дістанешся, – відповіла вона несподівано спокійно. – Але безпечнішим шляхом. Якшо звідси рушиш на південь, попадеш просто нільфгардцям у пащеку. Нічого з того нє отримаєш.
– Отримаю час, – гарикнув він. – Їдучи на схід, я постійно його втрачаю. Казав же я, що не можу собі того…
– Тихо, – раптом сказав Любисток, повертаючи коня. – Перестаньте на мить балакати.
– Що сталося?
– Чую… спів.
Відьмак похитав головою. Мільва пирхнула.
– Помилився ти, поете.
– Тихо! Заткніться! Хтось співає, кажу ж вам! Не чуєте?
Ґеральт стягнув каптур, Мільва також нашорошила вуха, за мить глянула на відьмака й мовчки кивнула.
Музичний слух не підвів трубадура. Те, що здавалося неможливим, виявилося правдою. Ото вони стояли посеред лісу, під мжичкою, на дорозі, засланій трупами,