Відьмак. Хрещення вогнем. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
одна з дітей, веснянкувата, дев’ятирічна, може, дівчинка із кісками. Стояла наче вкопана за кілька кроків від гури спорохнявілих повалених стовбурів. Ґеральт підскочив блискавично, схопив її під руки, перериваючи дикий писк, краєм ока ловлячи рух поміж деревами. Швидко відступив, наступивши на Золтана і його ґномів. Мільва, яка також помітила рух серед стовбурів, натягнула лук.
– Не стріляй, – просичав він. – Забери звідси дитину, швидко. А ви – відступіть. Тільки спокійно. Не робіть занадто різких рухів.
Спочатку здавалося їм, що то рухається якась із спорохнявілих колод, наче вона мала намір злізти з нагрітої гури і пошукати тіні серед дерев. Тільки уважніший погляд дозволяв помітити досить нетипові для колоди елементи – перед усім чотири пари тонких ніг із шишкуватими суглобами, що підіймалися над розсіченим борознами, крапчастим і поділеним на рачі сегменти панцирем.
– Тільки спокійно, – тихо повторив Ґеральт. – Не провокуйте його. Нехай вас не обманює його удавана незграбність. Він не агресивний, але вміє рухатися блискавично. Якщо відчує загрозу, може атакувати, а на його отруту протиотрути немає.
Створіння потроху заповзло на колоду. Дивилося на людей та ґномів, повільно крутячи посадженими на тички очима. Майже не рухалося. Чистило кінчики ніг, по черзі їх піднімаючи й старанно клацаючи страшенними, гострими щипчиками.
– Стільки було вереску, – оголосив раптом без емоцій Золтан, стаючи поряд із відьмаком, – що я думав, що воно щось насправді страшне. Наприклад, кавалерист з добровольчого верденського загону. Або прокуратор. А це, на тобі, такий собі павукуватий ракоподібний. Треба визнати, цікаві форми вміє набувати природа.
– Уже не вміє, – відповів Ґеральт. – Те, що там сидить, це окоголів. Створіння Хаосу. Вимираючий посткон’юнкційний релікт, якщо розумієш, про що я кажу.
– Звичайно, що розумію. – Ґном заглянув йому в очі. – Хоча я й не відьмак, спец із Хаосу і таких створіньок. Ну, ото мені цікаво, що тепер відьмак зробить із посткон’юнкційним реліктом. Точніше сказати, цікаво мені, як відьмак те зробить. Скористаєшся власним мечем чи волієш мій сігіль?
– Добра зброя, – Ґеральт кинув оком на меч, який Золтан витягнув з обмотаних котячими шкірками лакованих піхов. – Але потреби у ній не буде.
– Цікаво, – повторив Золтан. – То ми маємо стояти й взаємно переглядатися? Чекати, аж поки релікт відчує в нас загрозу? А може, повернутися і покликати на допомогу нільфгардців? Що пропонуєш, убивцю потвор?
– Принесіть мені з возу черпак і кришку від казанка.
– Що?
– Не дискутуй зі спецом, Золтане, – відізвався Любисток.
Перцифаль Шуттенбах кинувся до возу й миттю доставив потрібні предмети. Відьмак підморгнув компанії, після чого узявся з усіх сил гепати черпаком по кришці.
– Досить! Досить! – закричав за хвилку Золтан Хівай, затискаючи вуха долонею. – Черпак, суко, знищиш! Рак уже втік! Утік вже, холера ясна!
– Та ще й як тікав! – захоплено крикнув Перцифаль. – Аж курява стояла! Мокро, а курява стояла, щоб мені здохнути!
– Окоголов, –