Відьмак. Кров ельфів. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
І жодного опору. У дівчинці, яка мить тому мобілізувала небачено сильну ауру, не було навіть сліду магії. Зараз це була звичайна, погано пострижена й погано вдягнута дитина.
Але дитина ця мить тому звичайною дитиною не була.
Вона ж не мала часу задуматися над дивною подією. Почула скреготіння окутих залізом дверей, що лунало з темного провалля коридору, зяючого за битою аркою. Вона зсунула з плеча хутряну пелерину, зняла лисячу шапку, швидким рухом голови розпушила волосся – свою гордість і свій розпізнавальний знак, – довгі, вилискуючі золотом пухнасті локони кольору свіжого каштану.
Цірі зітхнула з подиву. Тріс посміхнулася, задоволена ефектом. Красиве, довге й розпушене волосся було рідкістю, прикметою стану, статусу, знаком жінки вільної, самій собі пані. Знаком жінки незвичної – бо «звичні» панни носили коси, «звичні» заміжні ховали волосся під чепцями чи хустками. Пані знатного роду, включно із королевами, волосся скручували й укладали. Воїтельки стригли його коротко. І тільки друїдесси й чародійки – і повії – пишалися натуральними гривами, підкреслювали ними незалежність і свободу.
Відьмаки з’явилися як завжди несподівано, як завжди безшелесно, як завжди невідомо звідки. Стали перед нею, високі, стрункі, із руками, сплетеними на грудях, із тягарем тіла, перенесеним на ліву ногу, у позиції, з якої, вона знала, могли атакувати за долю секунди. Цірі стала поряд із ними, в ідентичній позі. У своєму карикатурному вбранні виглядала вона прекумедно.
– Вітаємо в Каер Морені, Трісс.
– Вітаю, Ґеральте.
Він змінився. Здавалося, постарішав. Трісс знала, що це біологічно неможливо – відьмаки старіли, безсумнівно, але в темпі занадто повільному, аби звичайний смертний або чародійка, така молода, як вона, могли зауважити зміни. Але досить було й одного погляду, щоб зрозуміти, що мутація могла сповільнити тільки фізичний процес старіння. Психічний – не могла. Посічене зморшками обличчя Ґеральта було найкращим тому доказом. Трісс із глибоким жалем відвела погляд від очей біловолосого відьмака. Очей, які, ймовірно, бачили занадто багато. Крім того, вона не помітила в тих очах нічого з того, на що розраховувала.
– Вітаю, – повторив він. – Ми раді, що ти захотіла приїхати.
Поряд із Ґеральтом став Ескель, схожий на Вовка, наче брат, якщо не зважати на колір волосся і довгий шрам, який спотворював щоку. І наймолодший із відьмаків Каер Морену, Ламберт, як завжди із некрасивою насмішкуватою гримасою на обличчі. Весеміра не було.
– Вітаємо й запрошуємо всередину, – сказав Ескель. – Холодно, а дує так, наче хтось повісився. Цірі, а ти куди? Тебе запрошення не стосується. Сонце ще високо, нехай його й не видно. Можна ще тренуватися.
– Гей, – труснула волоссям чародійка. – Я бачу, ґречність у Відьмачому Оселищі подешевшала. Цірі привітала мене першою, привела до фортеці. Вона повинна мене супроводжувати…
– Вона тут учиться, Мерігольд, – скривився у пародії на посмішку Ламберт. Він завжди її так називав: «Мерігольд», без