Відьмак. Кров ельфів. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
усе більше.
Ґеральт не забувся.
– Трісс… Прошу тебе.
– Ох, Ґеральте… Так сильно…
– Трісс… – Він обережно відступив. – Ми не самі… Сюди йдуть.
Вона глянула на вхід. Тіні відьмаків, які наближалися, вона помітила за мить, кроки почула ще пізніше. Що ж, її слух, який, скажімо чесно, сама вона вважала витонченим, із відьмачим конкурувати не міг.
– Трісс, дитинко!
– Весеміре!
Так, Весемір був насправді старим. Хтозна, чи не старішим за Каер Морен. Але йшов до неї швидким, упевненим і енергійним кроком, обійми його були сильними, а долоні – міцними.
– Тішуся, що знову бачу тебе, дідусю.
– Поцілуй мене. Ні, не в руку, мала чалунко. У руку мене цілуватимеш, як я спочину в труні. Що, напевне, настане незабаром. Ох, Трісс, добре, що ти приїхала… Хто мене вилікує, якщо не ти?
– Вилікувати тебе? Від чого? Хіба що від щенячих звичок! Ану, прибери руку від моїх сідниць, старий, бо я тобі сиву бороду підсмажу!
– Вибач. Я все забуваю, що ти виросла, що я вже не можу взяти тебе на коліна й поплескати. А щодо мого здоров’я… Ох, Трісс, старість – не радість. Кості ломить так, що вити хочеться. Допоможеш старому, дитинко?
– Допоможу.
Чародійка вивільнилася з ведмежих обіймів, глянула на відьмака, який супроводжував Весеміра. Той був молодим, здавався ровесником Ламберта. Носив коротку чорну бороду, яка, втім, не приховувала віспинок. Було це досить незвичним, бо відьмаки зазвичай мали високий імунітет до заразливих хвороб.
– Трісс Мерігольд, Коен, – представив їх Ґеральт. – Коен зимує з нами вперше. Походить він із півночі, з Повіссу.
Молодий відьмак уклонився. Мав він незвичайно світлі, жовто-зелені райдужки, а прорізані червоними нитками білки вказували на важкий, клопіткий перебіг мутації очей.
– Ходімо, дитинко, – сказав Весемір, узявши її під лікоть. – Стайня – не місце для вітання гостей. Але я не міг дочекатися.
На подвір’ї, у прикритому від вітрів вигині мурів, Цірі тренувалася під керівництвом Ламберта. Уміло балансуючи на підвішеній на ланцюгах колоді, вона атакувала мечем шкіряний мішок, обплетений ременями так, щоб імітувати корпус людини. Трісс затрималася.
– Погано! – кричав Ламберт. – Дуже близько підходиш! Не рубай наосліп! Я казав, самим кінчиком меча, по сонній артерії! А де в гуманоїда сонна артерія? На маківці? Що з тобою діється? Зосередься, княжно!
«Ха, – подумала Трісс. – Тож це правда, не легенда. Це вона. Я вірно здогадалася».
Вона вирішила атакувати без зволікань, не дозволяючи відьмаку жодних крутійств.
– Славетне Дитя-Несподіванка? – сказала, вказуючи на Цірі. – Як я бачу, ви круто взялися за виконання бажань долі й призначення? Але, хлопці, чи, бува, не поплуталися у вас казки? У казках, які мені розповідали, пастушки та сирітки ставали княжнами. А тут, як бачу, з княжни робиться відьмачка. Не здається вам, що це занадто сміливий план?
Весемір глянув на Ґеральта. Біловолосий відьмак