Відьмак. Кров ельфів. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
також і мене, повною мірою. Знаю, що це помилкове враження, ласкаво вибачте.
– Ласкаво вибачаю.
– Тоді чи можу я розраховувати, що ви відповісте на кілька запитань…
– Ні, не можете, – урвав, набундючившись, поет. – Тепер уже ви мене ласкаво пробачте, але я неохоче дискутую про теми моїх творів, про інспірації, про постаті, як вигадані, так і інші. Бо це обдирає з поезії її поетичні шати й призводить до тривіальності.
– Та невже?
– Напевно. Зважте, що якби після виконання балади про веселу мірошницю я оголосив би, що насправді йдеться про Звірку, дружину мірошника Піскаря, та додав би, що Звірку можна вільно трахати у четвер, бо по четвергах мірошник їздить на ярмарок, – це вже була б не поезія. Це було б або звідництво, або огидний наклеп.
– Розумію, розумію, – швидко сказав Ріенс. – Але це справді поганий приклад. Мене аж ніяк не цікавлять чиїсь гріхи чи грішки. Нікого ви не обмовите, відповідаючи на мої запитання. Мені потрібна тільки одна маленька інформація: що насправді сталося з Ціріллою, княжною Цінтри? Багато осіб стверджували, що Цірілла загинула під час здобуття міста, є навіть свідки того випадку. Але з вашої балади випливає, що дитина вижила. Насправді цікаво мені, чи то ваша власна уява, чи реальний факт? Істина чи фальш?
– Безмірно тішить мене ваше зацікавлення, – широко посміхнувся Любисток. – Ви будете сміятися, пане як вас там, але саме про це мені й ішлося, коли я ту баладу складав. Хотів я слухачів зворушити й викликати їхню цікавість.
– Істина чи фальш? – холодно повторив Ріенс.
– Якби я це виказав, то знищив би ефект своєї праці. Прощавай, приятелю. Ти використав увесь час, який я міг тобі присвятити. А там дві мої інспірації чекають, не впевнені, яку я виберу.
Ріенс довго мовчав, аж ніяк не збираючись виходити. Дивився на поета недобрим вологим поглядом, а поет відчував зростаючий неспокій. Знизу, із загальної зали борделю, долинав веселий рейвах, інколи перемежований високим дамським сміхом. Любисток відвернувся, немов демонструючи презирливу зневагу, втім, насправді оцінював він відстань, що відділяла його від кута кімнати й від гобелена, на якому зображено було німфу, яка поливала собі цицьки водою з глечика.
– Любистку, – нарешті промовив Ріенс, вкладаючи долоню в кишеню сепієвого каптану. – Відповідай на моє запитання, дуже прошу. Я мушу знати відповідь. Це для мене надзвичайно важливо. І повір мені – для тебе також, бо якщо відповіси по-доброму, то…
– То що?
На вузькі губи Ріенса виповзла паскудна гримаса.
– То я не примушуватиму тебе до відповіді.
– Слухай-но, негіднику! – Любисток встав і удав, що робить грізну міну. – Я гребую ґвалтом і насильством. Але зараз покличу Матусю Лантіері, а вона гукне такого собі Грузилу, який у цьому закладі виконує функції захисника й викидайла. Це справжній митець у своєму фасі. Він копне тебе в сраку, й ти пролетиш над дахами міста так красиво, що нечисленні о цій порі перехожі сприймуть тебе за пегаса.
Ріенс виконав