Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс
Читать онлайн книгу.
Бедвін, він прикипів жадібним поглядом до стіни, де напередодні висів портрет, з надією побачити знову обличчя чарівної жінки. Та надія його не здійснилась: портрет десь ізник.
– Так, так, його вже нема, – пояснила місіс Бедвін, помітивши його напружений погляд.
– Я це бачу, пані; а чому його забрали? – спитав Олівер.
– Так звелів містер Броунлоу, серденько; він думає, що портрет тебе даремно схвилював і може пошкодити твоєму здоров’ю, – відповіла бабуся.
– О, ні, о, ні, він мене зовсім не схвилював, пані! – скрикнув Олівер. – Мені було так приємно дивитися на нього, мені здається, що я його просто полюбив.
– Гаразд, гаразд, – добродушно заспокоїла старенька. – Ти ось тільки якомога швидше одужуй, моє серденько, і тоді ми його знову повісимо – даю тобі слово. Ну, а тепер поговоримо про щось інше.
Це було все, що Олівер довідався від неї. Старенька пані була така добра і так піклувалася про нього за його хвороби, що Оліверові не хотілося журити її, і він, щиро намагаючись не думати більше про портрет, почав уважно слухати її нескінченні оповідання про її добру й милу красуню дочку, що жила на селі разом зі своїм добрим і милим красенем чоловіком, про її доброго, доброго сина, що служив за клерка в одній комерційній конторі у Вест-Індії й надсилав акуратно чотири рази на рік додому такі ласкаві та шанобливі листи, що від самої згадки про них на очі їй виступали сльози. Набалакавшись досхочу про своїх любих діток і про свого любого чоловіка, що помер – пом’яни його душу, Господе милосердний! – лише двадцять шість років тому, бабуся незчулася, як час чаювати нахопився. Після чаю вона почала вчити Олівера грати в дурника; Олівер вивчився цієї штуки в одну мить, і вони програли дуже серйозно і з великим зацікавленням аж до самого вечора, а тоді, напившись трохи теплої води з вином і заївши її рум’яною грінкою, хворий поклався спати у своє м’якеньке ліжко.
Щасливі це були дні! Олівер потроху одужував, а навколо нього все було таке чисте, спокійне, статечне, і всі були добрі й привітні, і після вічних свар та гармидеру, в яких точилося поки що все його життя, він почував себе мов у Бога за пазухою.
Скоро він змігся стати на ноги, містер Броунлоу купив йому новеньке вбрання, нові черевики й нову шапочку, а зі старою одежею дозволив йому зробити що завгодно; отже, він попрохав добродушну покоївку (що ставилась до нього дуже ласкаво, коли він був хворий) продати всі ці речі якому-небудь тандитникові, а гроші взяти собі. Покоївка не примусила себе припрошувати, і, коли Олівер побачив з вікна вітальні, як тандитник загорнув у свій клунок його речі і подався з ними за ворота, він аж підскочив з радощів, що нарешті позбувся свого лахміття і ніколи, ніколи більше в світі його не вдягне на себе. Сказати на правду, це була не одежа, а лахміття, та й все життя своє Олівер іншої не носив, і подарунок містера Броунлоу був його першим справжнім убранням.
Одного вечора, приблизно за тиждень після події з портретом, Олівер сидів у кімнаті місіс Бедвін і вів з нею милу розмову, коли це містер Броунлоу надіслав сказати, що бажає