Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс
Читать онлайн книгу.
самих важких, але значно менших на око. А чи хотів би ти стати розумним-розумним і писати, як виростеш, книжки?
– Ні, сер, я волів би їх читати, – одказав Олівер.
– Що? Ти не хочеш бути письменником? – здивувався містер Броунлоу.
Олівер на хвилю замислився, а потім сказав, що все-таки, на його думку, краще бути книгарем; дідусь зареготався від щирого серця і скрикнув, що Олівер сказав крилате слово; це дуже стішило хлопчика, хоча він не зрозумів, яке саме було це слово.
– Гаразд, гаразд, не турбуйся, – заспокоїв його, трохи відійшовши, містер Броунлоу. – Ми тебе до письменництва не будемо навертати; краще навчимо якогось доброго ремества – хоча б цеглу робити.
– Красно дякую, сер, – серйозно відповів хлопчик.
Старий джентльмен знову засміявся з його поважної міни й сказав щось про його дивовижний інстинкт, але, не добравши гаразд, у чому саме річ, Олівер не звернув на ці слова особливої уваги.
– А тепер, мій хлопчику, слухай уважно те, що я тобі говоритиму, – почав містер Броунлоу ще ласкавішим (якщо це взагалі було можливо), але набагато серйознішим тоном, якого Олівер від нього ще ніколи не чував. – Я говоритиму з тобою просто й прямо, бо гадаю, що ти годен мене зрозуміти не згірше за дорослу людину.
– Ні, ні, тільки не кажіть, що ви мене хочете відіслати звідси, сер, благаю вас! – скрикнув Олівер збентежений цим серйозним початком. – Не виганяйте мене на вулицю! Візьміть мене за служника, тільки дозвольте за лишитися тут! Не відсилайте мене назад у те пекло. Згляньтеся на бідного хлопця, сер!
– Люба дитино, – мовив старий пан, зворушений його палким благанням, – не бійся, я тебе не залишу на волю Божу, поки ти мене сам до цього не примусиш.
– О, ніколи, ніколи, сер!
– Я теж гадаю так і сподіваюся, що цього ніколи не буде, – провадив старий джентльмен, – мене дуже часто розчаровували й дурили ті, кому я допомагав, проте я тобі чомусь вірю, і твоя доля, сам не знаю чому, мене дуже болить. Усі рідні й любі мені люди зійшли давно вже в могилу, і, хоч з ними поховані щастя і радість мого життя, я не зробив зі свого серця німої труни й не замкнув його сьома замками від кращих почуттів; ні – тяжкий біль лише загартував і очистив його.
Містер Броунлоу говорив стиха й більше до себе самого, ніж до хлопчика; потім замовк і замислився, а Олівер сидів біля нього, затамувавши дух, не ворухнувшись.
– Так, так, – мовив нарешті трохи веселіше старенький, – це все я кажу тобі лише тому, що в тебе молоде серце; коли ти знатимеш, скільки горя й розчарування зазнав я на своєму віку, ти, може, будеш чулішим і не завдаси мені нового жалю. Ти кажеш, що ти безрідний сирота й не маєш нікого в світі; так, усі мої довідки про тебе це підтверджують. Отже, розкажи мені все про своє життя: звідки ти родом, хто тебе виховав і як ти опинився в товаристві тих двох халамидників. Скажи мені все по правді, і тоді ти матимеш вірного друга до самої моєї смерті.
Сльози душили Олівера, і кілька хвилин він не міг спромогтися на слово; нарешті трохи заспокоївшись,