Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс
Читать онлайн книгу.
коминотруси часто душаться в димарях, – зауважив другий член Ради.
– Це тому, що часом, перш ніж підпалити солому, її змочують, щоб вони там не отягалися, – пояснив містер Гемфільд, – бачите, тоді курить самий лише дим, полум’я нема, а це до пуття все одно не доводить; дим тільки сон на хлопців наганяє. А звісна річ – хлопця хлібом не годуй, тільки спати дай. Хлопці, щоб ви знали, джентльмени, вперті й ледачі бестії, і тільки добре, гаряченьке полум’я може їх підстьобнути й шпарко вигнати з труби. І нічого тут такого немає, панове, бо як вони, бува, часом і застрянуть у димарі – досить їм п’ятки підсмажити, і вони тобі прожогом на дах вискочать.
Пана в білому жилеті, здавалось, дуже розсмішило це пояснення, але гострий погляд містера Лімбкінса обірвав його веселий настрій. Рада кілька хвиль обговорювала між собою справу, але так тихо, що можна було розібрати лише окремі слова: «зменшити видатки», «хороше надрукувати в справозданні» тощо, але й ці слова можна було розібрати лише завдяки тому, що їх повторювано дуже часто й з великим притиском.
Нарешті перешепти скінчилися. Члени Ради урочисто посідали на свої місця, і містер Лімбкінс промовив:
– Ми обміркували вашу пропозицію, але не узглядняємо її.
– Рішуче, – додав пан у білому жилеті.
– Остаточно, – ствердили інші члени.
За Гемфільдом ходила слава, що він загнав на той світ кількох хлопчиків-коминотрусів, і тому йому спало на думку, чи не з цієї незначної причини зґедзкалася часом Рада й не пристає тому на його пропозицію. В такому разі це було щось зовсім нечуване: досі Рада ніколи ще не бралася так до своїх справ. Але Гемфільдові не хотілося викликати на світ ці неприємні забуті події, і тому він тільки помняв шапку в руках і трохи відступив від столу.
– Так оце ви, значиться, мені хлопця не віддаєте? – спитав він востаннє, вже біля самих дверей.
– Так, – відказав містер Лімбкінс, – бо як ваше ремество таке брудне й важке, то ви мали би бути дешевшим.
Обличчя містера Гемфільда враз засяяло, і він швидким кроком наблизився до столу.
– Ну, а скільки ж ви даєте, джентльмени? – жваво спитав він. – Та ну бо, не жалуйте зайвої копійки бідному чоловікові. Скільки даєте?
– На мою думку, три фунти десять шилінгів цілком досить, – відповів містер Лімбкінс.
– Десять шилінгів перехопили, – зауважив пан у білому жилеті.
– Та ну бо, джентльмени, – напосідав Гемфільд, – скажіть чотири фунти, й готово. Чотири фунти, і ви його здихаєтесь на віки вічні!
– Три фунти десять шилінгів, – твердо повторив містер Лімбкінс.
– Та ну бо! Ні по-моєму, ні по-вашому, джентльмени, – змагався Гемфільд. – Три п’ятнадцять.
– Дурниці! – мовив пан у білому жилеті. – Та він і без грошей як нахідка буде. Хапайтесь за нього руками й ногами, дурний чоловіче! Для вас це не хлопець, а золото. Час від часу він конче потребує палки, ну, а харчі вам теж багато не коштуватимуть, бо він зроду-віку не бував іще ситий.