Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс
Читать онлайн книгу.
в науку, то сказати, що хочеться страшенно. Олівер обіцяв виконати усе як слід, тим більше що містер Бембль, між іншим, завірився його добре почастувати, якщо він не послухає. У магістраті сторож залишив його на самоті у якійсь невеликій кімнаті й наказав чекати. Хлопчик просидів нерухомо з півгодини, а серце йому болісно стискалося з непевності. Нарешті містер Бембль просунув у двері свою голову, не покриту цього разу трикутнім капелюхом, і голосно мовив:
– Серденько моє Олівере, ходи-но сюди до панів добродіїв. – А потім суворо глянув і стиха додав: – Пам’ятай, що я тобі казав, шибенику.
Олівер наївно витаращив на містера Бембля очі, здивований його непослідовним тоном, але той не дав йому часу дивуватися й потяг до сусідньої кімнати. Це був просторий покій з великим вікном; двоє панів у напудрованих перуках сиділи на кафедрі, один читав газету, а другий розглядав крізь черепахові окуляри невеличкий клапоть пергаменту.
Містер Лімбкінс стояв по один бік кафедри, а містер Гемфільд з трохи обмитим на цей раз обличчям – по другий.
Якихось двоє дебелих чоловіків у ботфортах походжали по кімнаті. Пан в окулярах клював носом над своїм пергаментом і саме задрімав, коли містер Бембль привів Олівера перед кафедру; настала хвилева тиша.
– Це той хлопець, ваша мосць, – мовив нарешті містер Бембль.
Пан, що читав газету, підвів голову й сіпнув свого колегу за рукав; той здригнувся.
– Ага, так оце і є той хлопець? – спитав він.
– Так, це він, сер, – відповів містер Бембль. – Уклонися панам добродіям, серденько.
Олівер схаменувся і якнайчемніше вклонився; не зводячи очей з напудрованого волосся суддів, він питав себе, чи всі вони народжуються з таким білим клоччям на голові й чи не завдяки цьому стають суддями.
– Мг, так він, значить, любить трусити сажу? – спитав дідусь.
– Кохається в сажі, ваша мосць, – відповів містер Бембль, нишком ущипнувши Олівера, щоб той, бува, не ляпнув чогось невідповідного.
– І він хоче буть коминотрусом? – провадив старий пан.
– Ой боженьку! Якби ми віддали його до якого іншого майстра в науку, він би обов’язково утік світ за очі, – запевнив суддю містер Бембль.
– І цей чоловік бере його в науку – це ви, сер? Ви ж будете добре поводитися з ним, годуватимете, глядітимете його, тощо? – провадив старий пан.
– Раз я кажу, що буду, то, значить, буду, – буркнув містер Гемфільд.
– Друже мій, ви говорите досить нечемно, але видаєтеся чесним, щирим чоловіком, – зауважив суддя, повертаючи свої окуляри до кандидата на Оліверову премію, на кожній рисі обличчя якого лежало тавро патентованої жорстокості, але підсліпуватий суддя вже майже зійшов на дитинство: де ж йому таки було спостерегти те, що було вочевидячки всім звичайним людям.
– Ще б пак, сер, – одказав містер Гемфільд, скрививши своє відворотне обличчя в ухмілку.
– Та я проти вас нічого й не маю, – заспокоїв його суддя, міцніше насовуючи окуляри на перенісся й шукаючи очима