«Ми, секеї, маємо право пишатися собою, бо в наших жилах тече кров багатьох хоробрих племен, котрі билися, як леви, за володарство. Сюди, у водоверть європейських народів, принесло плем’я угрів з Ісландії той бойовий дух, котрий передали йому Тор і Один і котрий безстрашні скандинавські воїни проявили з такою немилосердною жорстокістю на узбережжях Європи – та й не лише Європи, але й Азії та Африки, – що тамтешнім мешканцям здалося, ніби прийшли якісь люди-вовки, справжні перевертні. Коли вони дійшли до цих країв, то знайшли тут гунів, чиє войовниче шаленство прокотилося землею, наче вогненна хвиля, а знищувані ними народи увірували в те, що у венах цих завойовників текла кров давніх відьмаків, котрі, будучи вигнаними зі Скіфії, породичалися з дияволами пустелі. Бовдури й телепні! Чи може якийсь диявол чи відьмак зрівнятися з величним Аттилою, чия кров тече у цих жилах? – Граф підняв свої руки. – Що ж тут дивного, що ми були народом-переможцем? Що було дивного в нашій гордості? І чи слід дивуватися з того, що ми прогнали звідсіля мадярів, ломбардійців, аварів, болгар та турків, які сунули сюди тисячами? Чи дивно те, що коли Арпад зі своїм воїнством, захопивши Угорщину, дійшов до кордону, то знайшов там нас; що саме там було завершено Honfoglalas, тобто підкорення? А коли угорська навала повернула на схід, то секеїв проголосили родичами переможців-мадярів, і нам на багато століть ввірили охорону турецького кордону, ба навіть більше – безупинне його пильнування, бо, як кажуть турки, «спить вода, але не спить ворог». Хто з усіх чотирьох народів охочіше за нас отримував «кривавий меч» або швидше за нас, спонуканих його войовничим покликом, гуртувався під прапорами короля? Коли ж настав час помститися за велику ганьбу моєї країни, ганьбу Косово, коли прапори валахів та мадярів впали під тиском мусульманського півмісяця, то хто, як не представник мого роду, воєвода, перетнув Дунай і переміг турка на його території? Це був не хто-небудь, а один із роду Дракула! Яке горе, що його нікчемний рідний брат, програвши бій, продав туркові своїх людей, вкривши їх ганьбою рабства! І чи не той самий Дракула, надихаючи на боротьбу інших своїх одноплемінників, в подальші роки неодноразово водив своє військо за Велику Ріку в Туреччину; а зазнавши поразки, ходив на турка знову і знову, хоча повертатися йому доводилося самому, бо все його воїнство гинуло посіченим у битві? Але він знав, що лише він самотужки зможе врешті-решт перемогти ворога! Подейкували, що той воєвода думав лише про себе. Яка дурниця! Хто такі селяни без справжнього вождя? Хіба ж можна воювати без розуму і запалу? І знову ж таки – коли після Мохачської битви ми скинули угорське ярмо, то серед вождів були ми, нащадки роду Дракула, бо