4 травня. Я дізнався, що хазяїн готелю отримав від графа листа із вказівкою залишити для мене найкраще місце в диліжансі; але коли я почав розпитувати подробиці, то цей чоловік нічого не сказав і вдав, що не розуміє моєї німецької. Це явна неправда, бо до тієї миті він чудово її розумів, принаймні так видавалося, коли він свого часу відповідав на мої запитання. Він та його дружина, немолода пані, що мене зустрічала, поглядали одне на одного якось перелякано. Чоловік промимрив, що гроші були надіслані у конверті з листом і більше він нічого не знає. Коли ж я спитав, чи не знайомий він, бува, з графом Дракулою і чи не може розповісти мені що-небудь про його замок, то хазяїн разом із дружиною перехрестилися, сказали, що не знають нічогісінько, і більше не захотіли про це говорити. Розпитувати когось іншого було вже ніколи, бо вже настав час їхати, хоча за всім цим явно крилася якась таємниця, котра аж ніяк не вселяла в мене почуття комфортності.

      Коли я вже збирався вирушати, до моєї кімнати зайшла господиня і мовила голосом, у якому дуже виразно чулися істеричні нотки: «Навіщо ви їдете? О молодий пане, навіщо ви туди їдете?» Вона була у такому збудженому стані, що, здавалося, більше не була в змозі контролювати свої незначні знання німецької, і вона змішалася з якоюсь іншою, абсолютно невідомою мені мовою. Лише після своїх численних запитань я зміг второпати, про що йшлося. Коли ж я сказав їй, що маю їхати негайно і що на мене чекає важлива справа, жінка знову запитала мене: «Чи знаєте ви, який сьогодні день?» Я відповів, що сьогодні – четверте травня. Вона похитала головою і вигукнула: «Так, я знаю, що четверте! Але чи знаєте ви, який сьогодні день?» Я сказав, що не розумію запитання, і вона продовжила: «Сьогодні – переддень Святого Георгія. Чи відомо вам, що сьогодні вночі, коли годинник вдарить північ, безперешкодно запанує усе зло цього світу? Ви знаєте, куди їдете і що з вами станеться?» Вона була в такому явному розпачі, що я зробив спробу заспокоїти її, але все було марно. Після цього жінка опустилася на коліна і стала благати мене не їхати або ж принаймні перечекати день-два. Все це виглядало доволі смішно, але в мою душу закралася тривога. Однак справа є справа, і тут я не міг вдіяти нічого, що б могло стати їй на заваді. Тому я допоміг жінці підвестися і сказав якомога серйознішим тоном, що я їй дуже вдячний, але мушу їхати. Підвівшись, вона витерла очі, потім зняла зі своєї шиї розп’яття і подала його мені. Я не знав, як вчинити, бо мене, як вірного англіканської церкви, навчили бачити в подібних речах певне ідолопоклонство, проте відмова від хрестика стала б виявом величезної невдячності до немолодої господині, яка так щиро