Дракула. Брем Стокер
Читать онлайн книгу.
що навіть не міг освітити місце навколо себе, – і, зібравши декілька каменів, витворив із них якийсь предмет. Іншим разом стався дивний оптичний ефект: коли візник став межи мною і полум’ям, то він не застував його, бо я бачив його примарну постать. Це спантеличило мене, але оскільки цей ефект тривав лише якусь мить, то я вирішив, що мене ввели в оману мої очі, котрі перенапружилися, коли я вдивлявся у темряву. Потім на деякий час голубі вогники зникли, і ми мчали вперед крізь нічний морок, а навколо нас завивали вовки, наче коло, яким вони нас оточили, рухалося слідом за нами.
І ось одного разу сталося так, що візник відійшов від дороги далі, ніж зазвичай, і за його відсутності коні почали тремтіти сильно як ніколи, а потім з переляку стали хрипіти і пронизливо іржати. Я не бачив для цього жодної причини, бо виття вовків зовсім припинилося; але саме в ту мить місяць, що пропливав між чорними хмарами, з’явився над зубчастим краєм вкритої соснами скелі, що нависала над нами, і у його світлі я побачив, що ми оточені колом вовків – з білими кликами, звисаючими з пащ червоними язиками, довгими, м’язистими лапами та кошлатою шерстю. Вони виглядали стократ страшніше, коли серед них запанувала тиша, аніж тоді, коли вили. Особисто я відчув, що заціпенів від жаху, це був наче якийсь параліч. Тільки залишившись наодинці з таким страхіттям, можна збагнути, що воно таке насправді.
Ураз усі вовки завили, наче місячне сяйво справило на них якийсь особливий ефект. Коні сіпалися туди-сюди і ставали дибки, вони безпорадно поглядали на усі боки, закочуючи очі так, що, здавалося, вони ось-ось вискочать з орбіт. Але з усіх боків коней оточувало живе кільце страху, і вони змушені були залишатися в його межах. Я став гукати кучера, бо мені здалося, що наш єдиний шанс полягав у тому, щоб прорвати вовчу облогу і якось полегшити його повернення. Я почав кричати і гепати по колясці, сподіваючись шумом відстрахати вовків із цього боку і таким чином забезпечити йому можливість підійти до нас. Не знаю, звідки він прийшов, але раптом я почув його голос, який прозвучав тоном владного наказу; обернувшись на цей звук, я побачив, що візник стоїть на дорозі. Він змахнув своїми довгими руками, наче відмітаючи якусь уявну перешкоду, – і вовки відступили, потім вони відступили ще далі. Саме тієї миті місяць вкрила важка темна хмара, і ми знову поринули у темряву.
Коли мої очі знову призвичаїлися до темряви, я побачив, що візник сідає у коляску, а вовки кудись зникли. Все це було так надприродно і моторошно, що мною заволодів неймовірний жах, від якого я втратив змогу і рухатися, і говорити. Тепер наш тарантас покотився вперед у майже цілковитій темряві, бо хмари, що клубочилися над нами, застували місяць; здавалося, що час застиг на місці. Ми піднімалися дедалі вище й вище, лише інколи стрімко пірнаючи вниз, але переважно ми весь час їхали вгору. Раптом до моєї свідомості дійшов той факт, що саме тієї миті візник зупинив коней у внутрішньому дворі якогось величезного напівзруйнованого замку, у високих темних вікнах