29 червня. Сьогоднішнім днем датовано мій останній лист, і граф вжив заходів для підтвердження його достовірності, бо я знову бачив, як він залишав замок через те саме вікно і в тому самому, моєму, вбранні. Коли він ящіркою сповзав униз по стіні, я пожалкував, що зі мною немає рушниці чи якоїсь іншої смертоносної зброї, якою я міг би його знищити; але, боюсь, жодна виготовлена рукою людини зброя не зможе заподіяти цій істоті ані найменшої шкоди. Я не насмілився чекати на повернення графа, бо остерігався нової зустрічі з його «чарівними» сестричками. Пішовши до бібліотеки, я читав, доки не заснув.

      Розбудив мене граф, який сказав мені з виразом, суворіше за який важко собі й уявити:

      – Завтра, друже мій, нам доведеться розстатися. Повертайтеся до вашої прекрасної Англії, я ж повернуся до однієї своєї справи, яка може призвести до того, що ми вже ніколи не побачимось. Вашого листа надіслали; завтра мене тут не буде, але все буде готове для вашої подорожі. Вранці приїдуть цигани – вони дещо мають тут зробити; будуть також декілька словаків. Коли вони поїдуть, за вами заїде мій екіпаж, який повезе вас до перевалу Борго, де ви зустрінете диліжанс, що прямуватиме з Буковини до Бистриці. Але я таки сподіваюсь іще раз побачитися з вами у замку Дракули.

      Відчуваючи якусь підступність, я вирішив перевірити його щирість. Щирість! Це слово стосовно такої потвори – це профанація самого поняття щирості, тож я поставив питання напрямки:

      – А чому б мені не виїхати цієї ночі?

      – Тому що, любий пане, мій кучер і коні зайняті, наразі їх тут немає.

      – Але я б із задоволенням пройшовся пішки. Я хочу забратися звідси негайно.

      Граф посміхнувся – лагідною, диявольськи-спокійною посмішкою, і я одразу ж зрозумів, що за цією лагідністю щось криється. Він мовив:

      – А як же ви без багажу?

      – Мені байдуже. Пізніше я когось за ним пришлю.

      Граф підвівся і сказав, причому з такою неудаваною чемністю й доброзичливістю, що я, не повіривши своїм очам, на всяк випадок їх протер:

      – У вас, англійців, є прислів’я, яке мені дуже до вподоби, бо його дух виражає той принцип, котрим керуються наші магнати: «Зустрічай гостя радо, проводжай швидко». Ходімо зі мною, мій любий юний друже. Ви й години не пробудете у моєму домі супроти вашої волі, хоча я дуже засмучений, що ви їдете і так раптово вирішили зробити це саме зараз. Ходімо ж!

      Взявши лампу, граф – із статечно серйозним виглядом – повів мене сходами, а потім через залу. Раптом він зупинився:

      – Чуєте?

      Десь зовсім поруч несподівано завила сила-силенна вовків.

      Схоже було, що цей звук несподівано виник за порухом його руки, так само, як оркестр робить різкий перехід за помахом палички диригента. Почекавши якусь мить, граф із тим самим серйозним виглядом знову рушив до дверей, а потім, витягнувши масивні засуви і повідчіплявши важкі ланцюги, потягнув