Люба Люсі!

      Вибач, що давно не писала, але я була просто завалена роботою. Часом життя завуча школи буває нелегким. Я скучила за тобою, хочеться погуляти разом біля моря, де можна було б спокійно поговорити і повиводити надхмарні палаци. Останнім часом я тяжко працювала, бо не хочу відставати у навчанні від Джонатана, тому я наполегливо оволодівала мистецтвом стенографії. Коли ми поберемося, я зможу стати корисною для Джонатана і якщо я спроможуся стенографувати достатньо швидко, то зможу записувати усе, що він хоче, або друкувати для нього на друкарській машинці, на якій я теж дуже старанно вчуся друкувати. Ми з Джонатаном часто пишемо одне одному стенографічні листи, а він веде стенографічний щоденник, до якого записує свої враження від поїздок за кордон. Коли ми з тобою зустрінемося, то я вестиму щоденник у такий самий спосіб. Я не збираюся, як часто буває, робити в ньому якісь регулярні записи за принципом «кожен день – хоч рядок». Це буде такий щоденник, у якому я писатиму тоді, коли відчую для цього відповідний настрій. Не думаю, що він становитиме великий інтерес для інших; але він і не призначається абикому. Може, колись я покажу його Джонатану, якщо там буде що показувати, але насправді він стане для мене своєрідним зошитом для вправ. Я спробую робити в ньому те, чим – як я бачу – займаються журналістки: записуватиму інтерв’ю, замальовки, намагатимуся щонайточніше відтворити розмови. Мені сказали, що коли трохи потренуватися, то можна з точністю пригадати те, що бачив і чув протягом дня. Втім, поживемо – побачимо. Я розповім тобі про свої маленькі плани, коли ми зустрінемось. Щойно я отримала кілька написаних похапцем рядків від Джонатана, який подорожує