Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн
Читать онлайн книгу.
так думати, насправді вона собі цього не дозволяє. Не те щоб вона прикидалася, але все-таки щось у ній примушує її стримуватися. Вона збагнула, що може контролювати свої емоції, уявляючи на місці своїх грудей велику коробку з навісним замком. Вона подумки відкриває коробку, й запихає туди всілякі випадкові некеровані почуття, непокірний сум чи жаль, і щільно її закриває.
Ралф теж намагався знайти в ній хороші риси. Він до цього схильний; він бачить навіть те, чого немає. І хоча якоюсь мірою Моллі вдячна йому за віру в неї, вона не покладається на це повністю. З Діною їй, можна сказати, краще – та не намагається приховати свої підозри. Легше думати, що на тебе мають зуб, ніж розчаруватися, коли показують спину.
– «Джен Ейр»? – питає Джек.
– Яка різниця?
– Я купив би її для тебе.
– Що ж…
Навіть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поїхати геть, вона знає, що ніколи не попросила б Джека купити їй ту книжку. В житті з опікунами вона ненавидить найбільше оцю залежність від людей, яких заледве знає, беззахисність перед їхніми забаганками. Вона навчилася нічого ні від кого не очікувати. Про її іменини часто забувають; на свята про неї думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, – це рідко те, що вона просила.
– Ти така збіса вперта! – каже Джек, наче читаючи її думки. – Подивися, в яку халепу себе втягнула.
У двері Молліної кімнати гучно стукають. Вона притискає телефона до грудей і дивиться, як повертається ручка. Ще одне, з чим їй доводиться жити, – ні замка, ні особистого простору.
Діна заглядає в кімнату, міцно стиснувши нафарбовані рожевою помадою губи.
– Ми маємо поговорити.
– Гаразд. Я тільки закінчу розмову.
– З ким ти говориш?
Моллі вагається. Чи зобов’язана вона відповідати? Ой, та яка різниця.
– З Джеком.
Діна насуплюється.
– Поквапся. Ми не можемо витратити на це весь вечір.
– Я за хвилинку буду.
Моллі чекає, дивлячись просто на Діну, доки та зникає за дверима, й знову прикладає телефона до вуха.
– Настав час розстрілу.
– Ні, ні, послухай, – відказує Джек. – Я маю ідею. Але вона трохи… божевільна.
– Вибач, – каже Моллі похмуро. – Мені треба йти.
– Я поговорив зі своєю мамою…
– Джеку, ти серйозно? Ти їй розповів? Вона й так мене ненавидить.
– Зажди, вислухай мене. По-перше, вона тебе не ненавидить. А по-друге, вона мала розмову з тією пані, на яку працює, і, здається, ти зможеш там відпрацювати свої години.
– Що?
– Ага.
– Але як?
– Ну, ти ж знаєш, що моя мама – найгірша доморядниця у світі.
Моллі подобається, як він це каже – буденно, без осуду, наче повідомляє, що його мама – шульга.
– Отож ця пані хоче навести лад у себе на горищі – поскладати старі папери, коробки й усе таке, а для моєї мами