Коли приходить темрява. Ксенія Циганчук
Читать онлайн книгу.
заспокоїти себе.
Відтак подивився на її, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трішечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвіст. Мені більше подобалося її вільно розпущене волосся.
– Лізо, – тихо промовив я, – нахилися до мене. – Пацієнти спали, проте я хотів бути певен, що мої слова почує лише вона.
– Що таке? – Вона виконала моє прохання.
– Мене… Мене хотіли вбити.
– Що? – Її очі збільшилися від подиву, вона різко підвелася. – Я не ро…
– Опустися. Тихо. Не кажи нічого.
Вона знову нахилилася. Я відчував, як калатає серце в її грудях.
– Мене хтось зіштовхнув зі сходів, – прошепотів я їй у вухо. – Якби не ті люди, я не знаю, чи був би живим.
Ліза відсахнулася від мене, мов ошпарена.
– Що ти таке кажеш?! – пошепки, але досить чітко вимовила вона.
– Так, це так.
Вона знову схилилася біля мене.
– Починаючи з дня вбивства, я чітко відчував, що за мною стежать, проте не міг зрозуміти, хто й навіщо. Я не бачив нічого підозрілого на квартирі у вбитого, я не чув і не знаю абсолютно нічого, що могло б якось виявити вбивцю. Тому не можу зрозуміти, навіщо за мною стежити. Часом я навіть думав, що помиляюся, настільки безглуздою мені видавалася сама думка про це. Проте сьогодні ввечері я зрозумів, що таки не помилявся. Комусь я заважаю…
– Слухай, а той чоловік, з яким ти сьогодні сварився?… Може, то він? Він з’явився якраз із вівторка!
– Де Катя? – У голові спалахнула страшна думка.
– Удома. – Ліза затамувала подих.
– Швидко повертайся, але будь обережною.
Ліза відразу схопилася.
– Хоча ні, стривай. Подзвони Антонові, нехай поїде з тобою. Сама не їдь, попроси, нехай приїде сюди. Поясни, що сталося. Та головного, звичайно, не розповідай. – Антон – це чоловік моєї рідної тітки. Він жив разом із моїми племінниками після розлучення з нею.
– Добре, я зараз же йому зателефоную. – Вона вийняла із сумки телефон. – Ти думаєш, він може вдертися до Каті? – Її руки тремтіли, голос дрижав.
– Сподіваюся, що ні. Скоріше, він прийде до мене, щоб добити…
– Що?!
– Але не хвилюйся, я в палаті не сам, тому тут я в безпеці. Телефонуй Антонові, і їдьте негайно додому. Подзвони Каті, скажи, щоб вона нікому не відчиняла.
– Я вважаю, треба негайно повідомити про все це поліцію! – Ліза сиділа біля ліжка, досить близько нахилившись до мене, бліда, як полотно. Ми розмовляли тихо, щоб ніхто випадково не почув.
– Мені дуже не сподобався слідчий, який тоді приїздив.
– Що? Чому? Що в ньому такого було?
– Не знаю, якийсь він був підозрілий. Явно нервувався та забагато випитував. Здається, він не повірив, що я нічого не бачив…
– Невже ти думаєш?…
– Я не знаю насправді, що думати. Мені не хочеться розмірковувати над цим, бо якщо він якось із тим пов’язаний, то мені точно не жити.
– Чому ти так вирішив?!
– Він – мент. Він