Після тебе. Джоджо Мойєс
Читать онлайн книгу.
не переймався через довгі паузи в телефонних розмовах. Я нарешті сіла на дивані та сякнулася.
– У будь-якому разі, я більше не піду туди. Не думаю, що це моє.
– Спробуй, Лу. Не можна судити про щось із одного-єдиного разу.
– Ти говориш, як мій тато.
– Ну, він завжди був розумним дядьком.
Мене злякав дзвінок у двері. Ніхто ніколи не дзвонив мені у двері, крім місіс Нелліс із дванадцятої квартири – тоді листоноша випадково переплутав нашу пошту. Але навряд чи вона зараз не спить, та й мені не приходив її журнал «Ляльки епохи Єлизавети».
У двері знову подзвонили. І втретє – довго й наполегливо.
– Я маю йти. Хтось дзвонить у двері.
– Ну, тримай вище дзьоба, мала. Все буде добре.
Я поклала телефон і нервово встала. Друзів у мене тут не було – я ще не второпала, як заводити друзів у новому місці, якщо весь час працюєш. А якби мої батьки вирішили вчинити наступ на мене та забрати назад до Стортфолда, то вони б точно приїхали десь між ранковою і вечірньою годинами пік, бо жоден з них не любив їздити вночі.
Я чекала: може, цей гість усвідомить, що помилився, і просто піде. Але подзвонили знову – різко, без пауз, наче хтось просто повис на дзвінку.
Я підійшла до дверей.
– Хто там?
– Я маю з вами поговорити.
Голос жіночий. Я глянула у вічко – вона дивилася собі під ноги, тому я могла побачити лише довге каштанове волосся та завелику на неї шкіряну куртку. Вона легенько гойдалася, потираючи носа. П’яна, може?
– Думаю, ви помилилися квартирою.
– Ви Луїза Кларк?
Я завмерла.
– Звідки ви знаєте моє ім’я?
– Нам треба поговорити. Ви можете відчинити двері?
– Уже майже пів на одинадцяту вечора.
– Так. І тому я б не хотіла стирчати тут, у вашому коридорі.
Я прожила тут достатньо, щоб знати, що не треба відчиняти двері незнайомим людям. У цьому районі різні типи нерідко ходять квартирами, шукаючи легких грошей. Але дівчина говорила так, наче була з хорошої родини. І вона замолода. Замолода, щоб бути журналісткою, яка щось десь почула про красивого колишнього вундеркінда, який укоротив собі віку. Чи не занадто молода, щоб бути не вдома так пізно? Я спробувала глянути під іншим кутом, щоб роздивитися, чи немає ще когось у коридорі. Наче не було.
– Ви не скажете, з якого приводу хочете поговорити?
– Ні, не тут.
Я відчинила двері на відстань ланцюжка на замку, щоб глянути їй у вічі.
– Вам доведеться повідомити мені більше.
Їй було, мабуть, не більш ніж шістнадцять – щоки ще були по-дитячому пухкими. Волосся довге та блискуче. Худі ноги у вузьких чорних джинсах. Очі підведені невміло, але обличчя красиве.
– То як вас звати? – запитала я.
– Лілі. Лілі Готон-Міллер, – сказала вона і трохи підняла голову. – Я хочу поговорити з вами про мого батька.
– Я думаю, ви таки помилилися. Я не знаю нікого з прізвищем Готон-Міллер. Можливо, ви сплутали мене з іншою Луїзою Кларк.
Я хотіла зачинити двері, але вона хутко вставила черевик під них. Я глянула на черевик,