О пів на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в піжамні штани й кофту з капюшоном, іду до холодильника, дістаю пляшку білого вина й наливаю собі склянку. Вино кислюче. Я перевіряю етикетку та згадую, що відкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводу – і я вмощуюсь у кріслі зі склянкою в руці.

      На камінній полиці дві листівки. Одна від батьків – вони вітають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» від мами ріже, наче ножем. Друга від сестри – вона хоче приїхати до мене на вихідні разом із Томом. Надійшла шість місяців тому. На автовідповідачі два повідомлення: одне від дантиста, друге – ні.

      У пляшці нічого не лишилось, і я розмірковую, чи не вийти ще по одну. Та виходити не хочеться. Не хочеться, щоб Самір із цілодобового магазину знову глузував щодо моїх постійних пляшок «піно ґріджо». Не хочу ні з ким говорити. Раптом на мене напала така втома, що аж у голові гуде, – зрозуміло, що навіть якщо я ляжу в ліжко, то заснути не зможу. Я згадую Джареда та його нігті на руках – у них дуже дивна форма. Мене хвилює, якщо в людей дивні нігті? Я тупо дивлюся на голі стіни вітальні й раптом розумію, що насправді потребую повітря. Дуже потребую повітря. Я відчиняю вікно в коридорі та трохи невпевнено лізу через пожежний вихід на дах.

      Уперше я була тут дев’ять місяців тому, коли агент показував мені квартиру і сказав, що попередні мешканці зробили на даху невеличкий садок – декілька рослин у горщиках та маленька лавка. «Звичайно, офіційно це вам не належатиме, але тільки з вашої квартири сюди є прямий вихід. По-моєму, тут мило – можна навіть улаштовувати вечірку!» Я глянула на нього – невже я й справді маю вигляд людини, котра влаштовує вечірки?

      Ті рослини вже давно посохли й померли – я не надто вмію піклуватися про щось. Стою на даху, роздивляючись мерехтіння