Реквієм для Рози. Раїса Плотникова
Читать онлайн книгу.
почалося давно, але найголовніше чи найстрашніше – сьогодні. Я йшла в хутрі навиворіт по Маріїнсько-Благовіщенській[1] і подумки молила Бога, щоб не наштовхнутися на патруль, бо ті, дивні своїм новим мисленням, люди чомусь завжди бачили в мені буржуйку, навіть тоді, коли я замотувала голову дірявою хустиною нашої колишньої служниці Фросі. А тепер у мене не було тієї хустини, бо Фрося втекла від нас із якимось матросом, прихопивши все можливе й неможливе лахміття з нашого дому. Вона втікала поночі. Залишилися тільки ті речі, які були в моїй кімнаті. Одягаючись, я знала, що зрадить капелюшок, але надворі було зимно, дріботів мокрий сніг з дощем навперемін, і без капелюшка можна було привернути до себе ще більшу увагу. Парасолю Фрося продала восени на Сінному. Славна парасоля була: розлога, ручка з панцира черепахи. Фрося тоді ще й мої останні мітенки[2] продала. Та я тепер не про парасолю і мітенки, а про капелюшок… Маленький оксамитовий витвір мистецтва з бантом вмостився на моїй маківці, ледве прикриваючи чоло, та зовсім не рятуючи гарячу, на ту мить, голову. Той капелюшок привезла мені із самісінького Парижа княжна Марія Павлівна, далека родичка, ще з добрий десяток літ тому. Такі капелюшки вже давно вийшли з моди. Господи, та яка тепер мода! Ні – завиточкам, квіточкам, воланам! Моди тепер немає, вона – буржуазний пережиток, який хочуть витравити. Чесно кажучи, бант із капелюшка я теж хотіла витравити, тобто зірвати: смикала, смикала, навіть зубами спробувала – не вийшло. Можливо, вдома я б його ножем відрізала, але чомусь збагнула недоречність і виклик у цій прикрасі вже на самісінькому розі вулиці і, зупинившись біля чужого підворіття, намарне згаяла час. Мені конче треба було сповідуватися. Я вже сто років не була на сповіді. А хто тепер ходить на сповідь чи до причастя? І куди? Я поспішала туди, куди несли ноги, сподіваючись зустріти когось із старих знайомих, хто міг би мені порадити священика.
– Ану-ану, баришня, йди-но сюди! – почула я голос позаду себе і завмерла з клятим капелюшком у руках, та за мить з переляку відірвала зубами бант і спрожогу запхнула його за полу свого виворітного хутра.
Розмірене поцокування підків по бруківці наближалося. Звук поціляв у потилицю, бив попід коліна, пригинав до землі… Я відчула небезпеку кожною клітиною свого тіла і завмерла як укопана, притискаючи обірваний капелюшок до грудей. Знала, позаду вони – творці воєнного комунізму, більшовики, руйначі мого світу. На мить заціпеніла, та відчувши над головою тінь, що нависла дамокловим мечем, опритомніла. Якась скажена сила, якась невимовна туга, чи Бог знає що, навіяла і примусила згадати, що я актриса театру Миколи Садовського[3].
Озирнулася. Той чоловік сидів на коні, як король на троні. Красиво сидить падлючка, подумала я.
– Скажіть, товаришу, а чи немає у вас ковточка води, щоб випити пілюлі? – промовила, не впізнаючи свого голосу.
Точно знаю, що посміхалася, вочевидь, невимушено, так учила мене колись Марія Старицька
Теперішня Саксаганського.
Рукавички без пальців.
Трупа українських артистів під керівництвом Миколи Садовського у Києві; власне, перший український стаціонарний професійний театр, заснований на базі пересувного театру М. Садовського, посталого 1906 року в Полтаві.