Реквієм для Рози. Раїса Плотникова
Читать онлайн книгу.
у тебе тоді не буде причини падати? – перебив мене чоловік, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.
Він грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледіти під неоновим світлом ліхтаря іронічний кураж, і, здавалося, чіплявся до мене так, як це буває в любителів пригод. Я грішним ділом подумав, що він шукає приводу зацідити мені зуботичину, але ті цигарки, та іронічна посмішка…
– Знаєш, у моєму житті трапилася притчева історія. Цікава. Давай сядемо ось на ту лаву під парканом, я розкажу.
Ми сіли на вузеньку дощечку на курячих ніжках, яку цей незнайомий чоловік назвав лавою, і я закурив його цигарку.
– Моя люба тітонька мала звичку ховати гроші куди заманеться і потім забувати начисто, де коли й навіщо туди їх примостила. Призвичаїв її до цього благовірний чоловік, який і за собачий хвіст міг собі пляшку роздобути. Отож гроші треба було никати так, щоб він не знайшов їх ні вдень з вогнем, ні вночі зі свічкою. Потім він купив собі задешево смерть – якийсь горілчаний ерзац і з ходу віддав кінці. Тітонька не йняла віри власному щастю і попервах кожного дня ганяла на цвинтар тільки для того, щоб переконатися, що гаспид звідтіля нікуди не чкурнув. «Дивись мені, лежи тут сумирно!» – говорила вона кожного разу, смакуючи фразу так, як зроду-віку нічим не смакувала. Та, повертаючись додому, вона за звичкою запихала десятки, двадцятки й сотні в щілини і закутки. Це у неї вже було на рівні інстинкту, ну, так, як буває в абсолютно нормальної людини, коли згорить на кухні лампочка і ніхто три дні її не вкрутить, а рука весь час тисне вмикач. Та одного разу моя тітонька переборщила: взяла і всю свою пенсію сама від себе сховала так, наче в могилу закопала. Бідкалась, шукала, напозичалась, цілий місяць всім розповідала про себе дурну, а потім взяла й померла. І як ти думаєш, чому? А тому, що знайшла нарешті оту свою заначку. Тиск на радощах бахнув, і тітчине серце не витримало. Виходить, що померла від безмежної радості.
– Ну, і навіщо ти мені розповів це? – сказав я, переймаючись особистим.
– Та ну тебе! Невже не розумієш? По тобі ж видно, що щось загубив і нервуєшся, а може, не варто те щось шукати. Ну загубив – то й грець з ним! Видно, хтось знайшов – тут же місце людне. Ти не переймайся і не дуже жалкуй. Життя – воно таке: щось загубив, щось знайдеш… Головне – не помри на радощах, коли знайдеш.
Дивно, але саме ці прості слова незнайомця вплинули на мене, ніби шкалик славнозвісного старого брому. Я збагнув, що зовсім скоро мені доведеться змиритися зі своєю втратою. Додому йти не хотілося, і, намацавши в кишені низку ключів, я знехотя поплентався до будиночка моєї покійної тещі. Тоді я ще не любив це старувате помешкання. А як можна було любити безлюдні кімнати, завмерлі меблі, старомодні люстри, совдепівські килими і такий же совдепівський посуд? А головне: як можна любити відсутність живих душ? Там було тихо й сумно, і тільки лик віднесених течією часу зачаївся вже навіть не в кутку, а лишень в уяві.
Згодом я перетаскав майже всі свої книги й папери у це трохи