Персеїди. Нічна повість. Марiанна Гончарова
Читать онлайн книгу.
У такім пальті, а торгується за копійку…
Усе. Головне баба Надя почула. Пальто зауважили. Воно ж із Америки. Вдоволена, вона прямує далі. Отож на ринку баби Наді остерігаються.
Якось перед Новим роком вона, як сама розказувала, натрапила на оселедці. У нашому місті оселедець особливо поцінований – знаєте, такий жирний, малосолоний, червоним сяючим оком мало не підморгує – такий свіжий. В магазині «У Нюми», де Клава торгує. Ну, це довга історія: Нюма поїхав, Клава залишилась, магазинчик людям давно знаний, вивіска залишилась колишня. А магазин «У Клави» також є, але там торгує Свєта, невістка Клави. Так і кажуть:
– Купила у Клави.
– У Клави, де Свєта, чи у Клави – «у Нюми»?
– У Клави – «у Нюми».
– А у Клави, де Свєта, що – нема?
– Ну, може, й є. Клава ж привозить усе гамузом. Але я брала у Клави «у Нюми».
На слух незнайомця – маячня цілковита, а місцеві все чудово розуміють. Вони знають, де брати найсмачніше, найсвіжіше, саме те, що в сусідки в загашнику – м’ясо, риба, соління, маслини, оливки, здоба, цукерки…
Якось узимку баба Надя купила у Клави (що «у Нюми») одну рибину – «попробувать». Віднесла додому, сподобалось, повернулася на ринок. А в магазинчику, у відділі тому, де оселедці, вже зібралися люди – базарний день, неділя, переддень новорічних свят. У Клави (що «у Нюми») там усе особливе. Я ж кажу – у нас люди на цьому знаються. І гайда всі запитувати: звідки оселедчик, хто солив, коли завезли? Тут до хору розпитувачів долучається баба Надя із сольною партією: «Я брала! Гадость! Не беріть! Нафтою воняє. Бельзиною. І хімією. У рот узять ніззя».
Розчаровані споживачі під зніченим поглядом продавчині Клави Ігрушкіної розійшлися. А баба Надя потупцялася і, дочекавшись, коли піде останній, перегнулася через вітрину-холодильник і прошепотіла:
– Клаво, ану бистро накидай мині усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!
Ось така в нас сусідка. Відтоді ми називаємо оселедець «усельодовкою».
Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхається щоранку до їхньої з Женіком кімнати без стуку і все товче: ось коли помру – тоді й будете хазяйнувати. Коли помру, тоді будете садити квіти, де вам хочеться… Або переробляти кімнати. «Ось коли – тоді, коли… тоді…»
– І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…
– Що? – скинулась я.
– Я спитала: «Коли?»
Я визираю Персеїд і в бінокль бачу, як баба Надя тягає по подвір’ю щось, складає на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залізяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звідти тягне знов, кладе залізяку на попереднє місце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!..
Як іноді випадкова начебто річ може змінити настрій, поведінку і навіть стиль життя людини! Сусіди неподалік, на розі нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якісь дивні. Дуже непривітні. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анітелень. А на обличчі: «Ти хто ващє? З якого района?!»
А нас із Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: