Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський
Читать онлайн книгу.
головами.
Генерал сів назад і випив склянку води. Він перевів подих і промовив:
– Як тоді сказала Голда Меїр, «помстіться за наших хлопчиків», так і я прошу вас зробити це.
– Організаційна форма нашої структури? – запитав я.
– Створимо щось подібне до Комітету Х, як це зробили ізраїльтяни.
– На чолі з нашим прем’єром? – запитанням вилив свій цинізм Принцип.
– Якої холєри він тобі треба?! Усе зробимо самі. Ми ж так звикли. Ми ж українці. Тим і живемо ще на цій планеті, що ніколи не сподівалися на владу, бо вона завжди зраджувала, забуваючи про обіцянки й не спроможна полишити згубну звичку увесь час красти, – відповів йому на те генерал.
– Для реалізації такої масштабної операції нам будуть необхідні гроші. Чималі гроші, – обережно зауважив Нечипайло.
– Це моя проблема! – відрізав генерал. – Кошти будуть. Слово офіцера!
– Назва операції? – Принцип завжди любив у всьому конкретику, а тому теж вирішив задати своєї питання.
Генерал подумав трішки, а потім сказав:
– «Ворог», або «Гнів Божий».
– У нас можуть виникнути проблеми. Я не маю на увазі закон юридичний. Йдеться про невинні жертви. Ви ж пам’ятаєте, пане генералу, що навіть і МОССАД помилявся. Візьмімо хоча б того нещасного офіціанта з норвезького Ліллегаммера. Як це ж його звали…
– Ахмед Бучикі, – сказав я.
– Точно! Ахмед Бучикі, – вдарив рукою по столу Принцип. – Його ж застрелили прямісінько на очах вагітної дружини, коли вони разом верталися з кінотеатру. Ізраїльтяни просто сплутали його з керівником «Чорного вересня» Алі Хасаном Саламе, – сказав Принцип.
Генерал вислухав його, а потім сказав:
– У тій грі, Іване, яку ми з тобою ведемо, випадковості, трагічний збіг обставин така ж буденність, як і смерть. І якщо для того, аби покінчити з усією тією сволотою, потрібно буде вбити декількох невинних, що ж, я готовий до цього.
– Наші подальші дії? – запитав я.
– Зараз вип’ємо, потім спати. Після – до роботи. Перше завдання – Андрій Хворостенко, пошук його тіла, допомога сім’ї, – сказав генерал, перевів погляд на Принципа і гаркнув на нього: – Наливай, Ванька! Чого сидиш?
І Ванька наливав, аби пити за упокій душі раба Божого Хворостенка та за успіх, який так давно був нам потрібен, але забував хоча б одним своїм могутнім оком зиркнути на Україну. Він літав у щасливих краях, де жили за законом людським та юридичним, прокидаючись кожного нового ранку під безхмарним, синім, мирним небом. Успіх дарував їм комфорт, справедливість і спокій, а нам залишав лишень надію на самих себе, наче перевіряв, чи житиме український народ, розбиваючи гіркі ілюзії об жорстоку дійсність безсердечних прагматиків.
В той рік, коли все почалося, мені виповнилося сорок вісім.
Я ніколи не був одружений, не мав дітей і навіть не думав про шлюб. У мене були жінки. Різні. Красиві й не дуже. Палкі і холодні. Пристрасні