Таємниця галицького Версалю. Тетяна Пахомова
Читать онлайн книгу.
довго мовчав, зважував.
– Напевно, що ні… – Матері відлягло від серця. – Я не відчуваю в собі чеснот Божої людини… Хіба з часом…
Мати знову напружилася.
– То ти добре подумай, Станіславе, це твоє життя, твій вибір, і я не можу тобі тут нічого радити… Кажуть, що той, хто дає поради, потім несе відповідальність за долю людини перед живими й перед Богом. А я намірився-таки потрапити до нього, а не до Люцифера, – закінчив сміхом Вольф. – Та й, як би там не було, ніхто нам не забороняє робити людям добро…
– О-о-о, пане Вольф… – Щенсний скрушно покрутив головою й махнув рукою: недавня розмова з матір’ю все ще тяжіла над ним. – Мої добрі наміри, схоже, вистелять мені дорогу до пекла… Мені здається, що вони вже отут танцюють і тягнуть мене, – показав пальцем спочатку ріжки, а потім на груди Щенсний; схоже, приїзд додому почав вганяти його в депресію.
Закляклі від довгого напруження пальці Анни Ельжбети впустили склянку – та з чистим звуком упала й покотилася по підлозі. Щенсний і Маурицій перезирнулися, і Вольф виглянув у коридор: склянка на підлозі й нікого… Лише десь далеко стукнули двері.
– Хтось не доніс чай, – усміхнувся Вольф.
– Щоб ми потім від нього, перепрошую, не обісцялися, пане Маурицію.
– Та ні… Ми з тобою тут усе… ну так… – помахав рукою Вольф, – у межах Божої пристойності.
– Ну-у-у, не скажіть, – повеселішав Щенсний, – про чортів теж згадували.
– А не треба було, друже мій, не треба. Кажуть же бо: «Не згадуй чорта – зразу з’явиться»…
Камін у кімнаті Анни Ельжбети вигасав, і чудернацькі тіні від його відблисків повільно пересувалися стінами кімнати. Розбурханий насиченим днем мозок ніяк не хотів входити в режим економії. Очі жінки втупилися у феєрію тіней, вишукуючи в ній якийсь ритм чи сенс, але не варто було: вогонь дійшов до якогось іще уцілілого поліна, і яскраве світло перемежилося десятками тіней, які заскакали з неймовірною спритністю… «Геть, ні… ні-і-і! Геть! Ні!!!» – вереск Потоцької підняв на ноги добру частину слуг, і вони, боязко стоячи у дверях, здивовано спостерігали, як їхня пані чорними від сажі коцюби руками заливає вмістом свого нічного горщика вогонь.
– Забрати, забрати їх звідси…
– Кого, ясновельможна пані?
Анна Ельжбета глянула безумним поглядом, помовчала трохи, отямилася.
– Вуглинки, вуглинки забра-а-ти, бидло! Смердять тут, спати не дають!
Слуги кинулися до каміну, а розтріпана й перемазана сажею пані ще довго шукала затишного й не дуже темного кутка… Великий Болотний Дух увійшов у свою темну гру, і це був лише початок…
Весна нарешті змилостивилася над природою й людьми, подарувавши потепління. До ласкавого сонця вмить потягнулися ніжно-зелені паростки молодих листочків; осанну весні співав численний пташиний хор; дико нявчали коти у впертому бажанні продовжити рід. З воскресінням природи до людей приходив Великдень, і для його зустрічі всім потрібно було привести в порядок душу,