Крокуючи до кабінету старого Потоцького, Маурицій Вольф перебирав у голові можливі причини запрошення й не знаходив жодної. Якби це була пані Потоцька, то тут варіанти ще були, а от до Франца Салезія… Вольф постукав і зайшов у кабінет – господаря не було. Маурицій знічев’я взяв книжку, що лежала розгорнута на столі – переклад творінь маркіза де Сада… Навіть відбуваючи тюремне ув’язнення, велелюбний француз поширював свою філософію.

      – Цікаво пише, правда? – з’явився нізвідки Франц Салезій.

      – Та воно тут, перепрошую, диявольщиною місцями пахне.

      – А я, пане Вольф, хоч прожив майже вдвічі більше, ніж ви, і вірую в Бога, з ним багато в чому згоден. Природа людей є дуже цікавою, і зовсім не добро визначає вчинки й дії багатьох із нас.

      – Але погодьтеся, що Бог нас спрямовує до добра й до добрих учинків…

      – А що, що то є таке – оте добро, пане Маурицію? Дайте відповідь на таке просте запитання.

      Вольф із шумом набрав повітря в легені.

      – Це все те, що віддаємо, не жалкуючи, іншим: речі, любов, допомога…

      – У кожному з цих випадків, пане Маурицію, слова «не жалкуючи» дозвольте поставити під сумнів, бо нами керують-таки власні корисливі інтереси. От мій син подарував корову сиротам. Це добрий учинок?

      – Так, звісно, він урятував їх від голоду й смерті.

      – Ні, він просто думав, що може втратити в майбутньому їхні руки та їхні податки, і такий підхід я схвалюю… А любов – хіба то не найвища форма людського егоїзму? Ви тільки вслухайтеся, як тисячі років звучить оте банальне «Я люблю тебе…», у якому на першому місці «Я», розумієте, «Я»! А далі «я хочу цілувати тебе», «я прошу твоєї руки», «ти народиш мені дітей» – твої, твої егоїстичні очікування від тієї людини, яка тобі щось знову-таки винна.

      – Дозволю собі з вами не погодитися: любов – подружня, людська, Божа – рухає світом, інакше ми б нагадували за поведінкою звірів.

      – А ми і є звірі, – Франц Салезій жорстко вів дискусію, дивлячись священикові у вічі, – і нами правлять тваринні інстинкти. Ми окреслюємо й мітимо свої території будинками, городами, країнами й не допускаємо чужаків, як звірі, тільки ті ще не знають зброї. Ми хочемо більше їсти й відгризаємо чуже, як звірі; та й за любов ми теж боремося, як і вони, бо керуємося бажанням розмножитися… А те, що створені ми за образом і подобою Бога, не суперечить цьому… І боги боряться за паству, змушуючи