Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте
Читать онлайн книгу.
свою клітинку, щоб не лишити по собі нічого. І оскільки я добре її знаю чи, принаймні, сподіваюся, що знаю її, я вважаю, що вона винайшла спосіб не лишити в цьому світі навіть жодної своєї волосинки.
3
Минали дні. Я переглядала електронну пошту, паперові листи, та ні на що не сподівалася. Я дуже часто писала їй, вона ж мені майже ніколи не відповідала, це стало традицією. Вона надавала перевагу телефонним дзвінкам чи тривалим нічним розмовам, коли я приїжджала до Неаполя.
Я повисувала свої шухлядки, металеві скриньки, у яких зберігала різні речі. Їх було мало. Я витрусила багато речей, особливо ті, що нагадували мені її і вона про них знала. Для мене стало відкриттям, що не лишилося жодної її речі, жодного малюнка, листа чи подаруночка. Я сама цьому здивувалася. Чи може бути так, що впродовж усіх цих років вона не лишила мені нічого на згадку про себе, чи – ще гірше – я не захотіла зберегти нічого, що нагадувало б її? Можливо.
Цього разу вже я зателефонувала Ріно, хоча зробила це дуже неохоче. Він не відповідав ні по домашньому, ні по мобільному. Пізно ввечері він передзвонив. Говорив таким тоном, ніби набивав собі ціну:
– Я бачив, що ти телефонувала. У тебе є новини?
– Ні, а в тебе?
– Жодних.
Він говорив мені якісь незв’язні речі: що хоче звернутися на телебачення, на передачу з розшуку людей, зробити звернення, попросити в матері пробачення за все, благати її повернутися.
Я спокійно вислуховувала його, а тоді запитала:
– Ти заглядав у свою шафу?
– Навіщо?
Звичайно ж, йому на думку не спала найочевидніша річ.
– Піди і заглянь туди.
Він сходив, подивився і зрозумів, що там немає жодної материної речі, ні літньої, ні зимової, лише старі вішалки. Я відправила його обшарювати весь дім. Зникли черевики, окремі книжки, всі фотографії, кіноплівки, зник її комп’ютер, навіть старі дискети, якими вона колись користувалася, зникло все, кожна річ, весь її досвід в електрониці, якого вона набула ще починаючи з електронних обчислювальних машин наприкінці шістдесятих, в епоху перфокарток. Ріно був приголомшений. Я сказала йому:
– Не поспішай, передивись усе і зателефонуй мені, якщо знайдеш хоча б одну шпильку, яка належала їй.
Він зателефонував через день, був збуджений.
– Нема нічого.
– Зовсім-зовсім?
– Ні. Вона вирізана з усіх фотографій, на яких ми були разом, навіть з часів мого дитинства.
– Ти добре все передивився?
– Так, я все перерив.
– Навіть підвал?
– Я ж тобі сказав, я подивився скрізь. Зникла навіть скринька з документами: старими свідоцтвами про народження, телефонними договорами, квитанціями. Що це може значити? Хтось усе викрав? Що вони шукали? Чого вони хочуть від моєї матері та від мене?
Я запевнила його, що він має зберігати спокій. Особливо за себе, не може бути й мови, щоб хтось хотів щось від нього.
– Я можу приїхати і побути якийсь час у тебе вдома?
– Ні.
– Будь ласка, я не наважуюся спати.
– Заспокойся,