Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте
Читать онлайн книгу.
внутрішньому дворі, а може, й ні, тепер це було лише ім’я. Вона померла від висипного тифу. Отаким вже був наш світ, він був сповнений слів, що вбивали: круп, правець, висипний тиф, газ, війна, токарний станок, руїни, робота, бомбардування, бомба, туберкульоз, нагнивання. Знов нагадали про себе численні страхи, які супроводжували мене впродовж усього життя, страхи перед тими словами та перед тими роками.
Можна було померти навіть від тих речей, які видавалися повсякденними. Наприклад, можна було померти, якщо людина спітнівала, а потім випивала холодну воду з крану, не помивши спершу руки: після цього ставалося так, що людина вкривалася червоними цяточками, розпочинався кашель і вона більше не могла дихати. Можна було померти, з’ївши вишень, не виплюнувши кісточки. Можна було померти, пожувавши жуйку та проковтнувши її через неуважність. Насамперед смерть могла настати від завдання удару у скроню. Скроня була найвразливішим місцем, ми всі були дуже уважними. Вистачило б одного удару каменем, а удари каменем були нормою. На виході зі школи хлопчача банда з сільської місцевості, очолювана хлопцем, якого звали Енцо – або Енцуччіо, – одним з синів продавальниці фруктів та овочів Ассунти, почала шпурляти у нас каміння. З їхнього боку чулися образи через те, що ми були красивіші від них. Коли летіли камені, ми всі тікали, проте Ліла не тікала, вона крокувала рівномірним поступом і іноді просто зупинялася. Їй дуже добре вдавалося відстежувати траєкторію польоту каменів та ухилятися від них неквапливим рухом, як я сказала б сьогодні – витонченим. У неї був старший мужній брат, і, можливо, вона навчилася у нього, навіть не знаю, у мене теж були брати, проте вони були молодшими за мене, тож у них я нічого не навчилася. Тим не менше, коли я усвідомлювала, що вона залишилася позаду, певним чином, дуже боячись за неї, я зупинилася, аби її почекати.
Вже було щось таке, що не давало мені покинути її.
Я не знала її добре, ми ніколи ані словом не зверталися одна до одної, просто постійно перебували у суперечці одна з одною, як у класі, так і поза його межами. Але я відчувала зі збентеженням, що якби я втекла разом з іншими, то залишила б у неї щось від себе, те, що вже до мене не повернулося б.
На початку я залишалася у схованці за рогом і висовувалася, аби побачити, чи йшла Ліла. Потім, побачивши, що вона не рухалася, я змушувала себе дістатися неї, я передавала їй камені, я також жбурляла їх. Але я робила це без упередження, я багато чого зробила в моєму житті, але я ніколи не робила нічого через упередження, я завжди почувалася трохи розклеєною через такі самі дії з мого боку. Ліла ж, навпаки, змалку – зараз вже й не знаю, чи то вже з шости років чи з семи років, чи відтоді, коли ми разом йшли сходинками, що вели до домівки дона Акілле, а їх було вісім, майже дев’ять, – була беззастережно рішучою. Трикольорова рукоятка ручки, або камінь, або поруччя темних сходів, вони свідчили про призначення, яке мали передавати, – увігнати точним рухом перо у деревину письмового столу, розподілити кульки, обмурзані