Білі зуби. Зеді Сміт
Читать онлайн книгу.
хм, питання вельми делікатне… знаєш, я ніколи не вважав себе расистом, Арчі.
– Містере Гіроу?
«А щоб тобі, – подумав Кельвін, – ніби сама совість. Коли хочеш сказати щось делікатне, то зовсім не прагнеш, щоби твоя совість отак сиділа й дивилася тобі просто в обличчя». Ці великі очі, ніби в дитини чи в маленького тюленя, – правдива тобі фізіогномія невинності: дивитися на Арчі Джонса, це ніби дивитися на когось, хто чекає, що кожної миті його можуть огріти по голові палицею.
Кельвін спробував пом’якшити становище.
– Давай я скажу по-іншому. Ти ж знаєш, що коли б трапилася подібна делікатна ситуація, я б радився, якії вирішити саме з тобою. Ти пам’ятаєш, я завжди знаходив час, щоби порадитися з тобою, Арчі. Адже я тебе поважаю. Ти не вульгарний, Арчі, ти ніколи не був вульгарним, навпаки, ти є…
– Коротше, – перебив Арчі, бо вже знав цю манеру розмови начальника.
Кельвін посміхнувся: неначе глибока рана протяла його обличчя, з’явилася і зникла з рішучістю, з якою товстий чоловік вламується крізь розсувні двері.
– Точно, буду говорити коротко. Люди довіряють тобі, Арчі. Знаю, знаю, останнім часом ти трохи подався, старі рани дають про себе знати, але за всіх обставин я намагався піклуватися про тебе, Арчі, адже я точно бачив: люди тобі довіряють. Саме тому ти втримався у бізнесі безпосереднього рекламування протягом такого тривалого часу. Й оскільки я сам довіряю тобі, Арчі, то, сподіваюся, ти сприймеш те, що я маю сказати, належним чином.
– Містере Гіроу? Кельвін знизав плечима.
– Я б міг збрехати тобі, Арчі, міг би сказати, що ми щось там наплутали зі списками; я б трохи покопався у своїх гнилих мізках і виловив би там яку-небудь смачну причину того, що маю сказати, – але ти вже великий хлопчик, Арчі. Ти б точно тоді зателефонував у ресторан і дізнався б, ти ж не бабуїн якийсь, Арчі, у тебе є клепка в голові, ти точно знаєш, скільки буде два на два….
– Чотири.
– Чотири – точно, Арчі. Ти знаєш, що буде чотири. Розумієш, Арчі, що я намагаюся тобі сказати? – прорік містер Гіроу.
– Нєа, містере Гіроу, – відповів Арчі. Кельвін наготувався припинити бігати навколо.
– Пригадай ту офісну вечірку минулого місяця, Арчі, – нам було незручно і неприємно. А незабаром ми матимемо ще одну таку ж, тільки разом з працівниками філіалу компанії в Сандерленді – нічого особливого: десь із тридцять осіб, каррі, пиво, трохи бугі… як я вже сказав, Арчі, я не расист…
– Расист…
– Та я плював на цього Еноха Павела… але, знову ж таки, де в чому він має рацію, хіба ні? Надходить певний момент перенасичення, і люди починають почуватися дещо незручно… Бачиш, і от він каже…
– Хто?
– Павел, Арчі, Павел – намагайся стежити за моєю думкою — проходив певний час, і всього, що він говорив, ставало вже забагато, ні? Я маю на увазі, що це ніби Делі, в яке ти потрапляєш у Евстоні кожного ранку в понеділок. Ото деяким людям тут – бачиш, я себе до них не зараховую – здається, що твоє ставлення є дещо дивним.
– Дивним?
– Розумієш, дружинам співробітників