Ключ від Королівства. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
ніс мого вчителя задерся в напрямку цієї плями.
– Маг дороги нічого не боїться. Скажи: «Зло не має влади!»
– Зло не має влади, – слухняно повторила я.
– Уже краще. Зараз ми з тобою підемо в місто і там потренуємося. Тільки дивись: од мене – ні на крок!
Даремно він це сказав: я й так боялася відійти від нього хоч на півкроку. (Один раз навіть вхопила його за рукав – щоправда, відразу ж схаменулася. Ще подумає, що я боягузка!)
Раніше мені здавалося, що в Королівстві досить мало людей. А їх тут було стільки, що могли затоптати – і оком не змигнеш. Майже всі чоловіки – бородаті, довговолосі, схожі не то на розбійників, не то на рок-музикантів. А жінки всякі – і високі, і низенькі, й одягнені хто як: багатше й бідніше, або чистенькі й акуратні, а то такі опудала в лахмітті – справжнісінькі тобі відьми! І всі воднораз галасують: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамниці, сміються, співають…
А вулиці? Хіба це вулиці? Та у нашій школі коридори ширші! А бруківка? Горбата, щербата, з вибоїнами, дерев’яні черевики по ній – цок-цок-цок! Ковані чоботи – бах-бах-бах! А тут ще й коні… Я б, наприклад, заборонила кіньми їздити у такій тісняві. От-от наступлять копитом на ногу…
А запахи…
То димом потягне. То свіжим хлібом. То сморід такий, що хоч ніс затикай. Я спробувала дихати ротом, але відразу ж закашлялася – пилюка дерла горло. І тої ж миті сморід наче вітром здуло. Війнуло дивовижним запахом з моря – він був такий… свіжий, чудовий і незбагненний, як і це місто.
Мені стало лячно й водночас весело.
А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися – треба було стежити за Гарольдом, щоб не відстати. Отож перед очима в мене мелькали неначе кадри: ось дерев’яний човник у стічній канаві… Підкова на бруківці… Коваль працює просто неба, на вулиці (а гуркоту, іскри сиплються!), хлопчаки граються під ногами, і ніхто їх не топче – от що дивно. Ми спускалися все нижче, ближче до моря, до порту, а вітер все свіжішав, натовп густішав.
Гарольд узяв мене за лікоть і втягнув у провулок – крізь низьку арку в глинобитній стіні. Тут майже нікого не було. Огрядна жінка вихлюпнула помиї з відра в канаву, байдуже зиркнула на нас і пішла. Двоє чоловіків пленталися вулицею, обійнявшись і похитуючись. П’яні, чи що? Завернули за ріг, щезли з очей…
Вікна дерев’яних будинків були закриті віконницями. Троє псів лежали біля низького ґанку, а над входом вивіска – «Шинок «Чотири собаки».
– А де четвертий?
Гарольд скривився:
– Що?
– Тут написано – чотири.
Він глянув на вивіску, на собак, сплюнув:
– Не відволікайся на дрібниці. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всілякі… ну, приблудні люди. Та нам вони сьогодні ні до чого…
– Як на мене – вони взагалі не потрібні…
– Не базікай! У дальньому кутку на ганчір’ї сидить жебрак. Ти до нього підійдеш, зупинишся просто перед ним, глибоко вдихнеш і покладеш монету в його капелюха. – Гарольд подав мені тьмяну круглу монету. –