Ключ від Королівства. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
я до себе у двір і бачу: на лаві біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого – там завжди то бабуся відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці, схоже, давненько сидить: уже снігу намело на плечі.
Проходжу до свого під’їзду, дивлюся під ноги, роздивляюсь сліди на снігу. Ось полози – хтось важкі санки тягнув. Рифлені відбитки. Ковзани (це сусідська Катька на ковзанах по снігу катається… дурепа). Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості – зирк!
А це… Оберон!
У мене ноги наче до снігу примерзли…
Помилилася, мабуть. А раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!
І зразу ж відчула: не переживу такого розчарування…
Однак це він, точнісінько! Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя – оте, королівське… Хоч і без корони, без мантії, та придивись уважніше – і все стане зрозуміло…
Я уклякла перед ним. Сніжинки падали на щоки і відразу танули – так розпашіла фізіономія.
Нарешті він голіруч промів і відсунув сніг із лави поряд із собою.
– Доброго дня, Ліно. Присядеш?
– Добридень…
Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про диво, а коли воно приходить – усе-таки лячно. (Якщо чесно – аж подих перехоплює…)
– Добридень, – сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), – ваша величносте…
– Сідай.
І я вмостилася поруч.
Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я, мабуть, збрехала б, що це мій учитель. Чи батько якоїсь подружки.
Нізащо, нікому в світі я не сказала б, що це король-чарівник!
А мені так хотілося! Щоб усі вони про це знали!
– Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.
Я хотіла бовкнути: «Погано…». Авжеж – вчителі прискіпуються, оцінка з алгебри паскудна, контрольну завалила.
А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у своїй дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!
– Усе добре. Дякую. А у вас як?
– У нас гірше. – Оберон недбало струсив сніг із плеча. – Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.
Я розгубилася.
– Ви… кудись виїжджаєте?
– Так. І далеко.
– А замок, сад?… Ви залишаєте своє Королівство?!
– Ні. Королівство вирушає на нові землі. А замок і сад я залишаю, так. Вони житимуть своїм життям.
Я човгала підошвами по снігу, неначе шліфуючи його. Оберон говорив якісь незрозумілі речі. А я тайкома мріяла про інше…
От би він запросив мене в замок! А ще краще – на бал. Або ні – краще на турнір. Та байдуже куди – тільки б у Королівство! Щоб усі йому кланялися, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…
І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:
– Ходімо?
Сніжинки затанцювали у мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла, і ніяк не могла зрозуміти, чому