Ключ від Королівства. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн книгу.

Ключ від Королівства - Марина и Сергей Дяченко


Скачать книгу
я до себе у двір і бачу: на лаві біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого – там завжди то бабуся відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці, схоже, давненько сидить: уже снігу намело на плечі.

      Проходжу до свого під’їзду, дивлюся під ноги, роздивляюсь сліди на снігу. Ось полози – хтось важкі санки тягнув. Рифлені відбитки. Ковзани (це сусідська Катька на ковзанах по снігу катається… дурепа). Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості – зирк!

      А це… Оберон!

* * *

      У мене ноги наче до снігу примерзли…

      Помилилася, мабуть. А раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!

      І зразу ж відчула: не переживу такого розчарування…

      Однак це він, точнісінько! Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя – оте, королівське… Хоч і без корони, без мантії, та придивись уважніше – і все стане зрозуміло…

      Я уклякла перед ним. Сніжинки падали на щоки і відразу танули – так розпашіла фізіономія.

      Нарешті він голіруч промів і відсунув сніг із лави поряд із собою.

      – Доброго дня, Ліно. Присядеш?

      – Добридень…

      Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про диво, а коли воно приходить – усе-таки лячно. (Якщо чесно – аж подих перехоплює…)

      – Добридень, – сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), – ваша величносте…

      – Сідай.

      І я вмостилася поруч.

      Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я, мабуть, збрехала б, що це мій учитель. Чи батько якоїсь подружки.

      Нізащо, нікому в світі я не сказала б, що це король-чарівник!

      А мені так хотілося! Щоб усі вони про це знали!

      – Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.

      Я хотіла бовкнути: «Погано…». Авжеж – вчителі прискіпуються, оцінка з алгебри паскудна, контрольну завалила.

      А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у своїй дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!

      – Усе добре. Дякую. А у вас як?

      – У нас гірше. – Оберон недбало струсив сніг із плеча. – Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.

      Я розгубилася.

      – Ви… кудись виїжджаєте?

      – Так. І далеко.

      – А замок, сад?… Ви залишаєте своє Королівство?!

      – Ні. Королівство вирушає на нові землі. А замок і сад я залишаю, так. Вони житимуть своїм життям.

      Я човгала підошвами по снігу, неначе шліфуючи його. Оберон говорив якісь незрозумілі речі. А я тайкома мріяла про інше…

      От би він запросив мене в замок! А ще краще – на бал. Або ні – краще на турнір. Та байдуже куди – тільки б у Королівство! Щоб усі йому кланялися, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…

      І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:

      – Ходімо?

      Сніжинки затанцювали у мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла, і ніяк не могла зрозуміти, чому


Скачать книгу