Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн книгу.

Королівська обіцянка - Марина и Сергей Дяченко


Скачать книгу
вулиці. Від цих, що їздять.

      – А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.

      – Ні, – Гарольд рішуче похитав головою. – Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.

      – Парк?

      – Ну, так. Ходімо. Погода гарна.

      – Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пішли.

      На виході з двору мене наздогнав Макс.

      – Ліно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.

      Я підійшла:

      – Чого тобі?

      Макс нервував:

      – Хто це?

      – Мій друг.

      – Куди ти з ним ідеш?

      – А тобі що?

      – Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!

      Я примружила очі:

      – Ти мене що, виховувати зібрався?

      – З глузду з’їхала… – сказав Макс вражено. – Звідки ти його знаєш?

      – Я з ним билася пліч-о-пліч, – сказала я сухо. – Він мені не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла – можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?

      Я пішла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?

      Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.

* * *

      – Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?

      Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсім недавно я, як маг дороги, захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. (Щоправда, каша трішечки підгоріла.)

      – Чудово… Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу наїхало – тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати – у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…

      Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ – чарівна оболонка звичних предметів.

      – Принцесам побудували Храм Обіцянки. Туди люди юрмами сунуть – подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала – розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?

      – Та скільки ж їм років? – запитала я непевно. – Двадцять з маленьким хвостиком?

      – Ну то й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса, приміром, побачить мишеня, злякається – волосок і посивіє…

      Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запиленому парку. В брудному озерці юрмилися качки – вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.

      – Слухай, – поцікавилася я роздумливо. – А… з кимось іншим їм можна одружитися?

      – Та тих женихів – хоч греблю гати… – Гарольд дивився на качок. –


Скачать книгу