Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
до самого моря, і я, скільки б не витягувала шию, не могла розгледіти його уповні. Скільки ж там живе люду?
Коли Королівство прийшло сюди – нас було десь зі сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди – сказали, що шукають роботу…
Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ – знати, і зовсім інша – побачити це місто на місці колишньої пустки!
Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітраж, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де Оберон?
Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем із хвилини на хвилину, – і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку – він мені як батько (тут Гарольд має рацію). З другого – я його трішечки боюсь… Не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже траплялося…
Є тут якесь дзеркало?
Я обережно опустила штору на місце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я різко відступила від вікна – і врізалася, ну просто-таки налетіла на людину, що тихо стояла у мене за спиною. Від несподіванки злякалась. Відсахнулася. Наїжачилась – і тут злякалась аж до мурашок по спині…
– Ваша ве…
Він анітрохи не постарів. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно підстриженій бороді. Ні однієї нової зморщечки на чолі й щоках.
– Доброго дня… ваша величносте!
У волоссі короля виблискував золотий обруч. У поході Оберон не носив корону. Але тепер – інша річ: тепер він живе у замку і править великою країною! І хоч одягнутий він був по-королівськи, горностаєва мантія на його плечах не вражала зайвою пишнотою і не здавалася карнавальним костюмом.
Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля – припхалася без дозволу… Без виклику! Ні з того ні з сього, з якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як зазначив Гарольд…
А де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер – самій віддуватися перед його величністю?
Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання.
– Я… невчасно? – запитала я якось жалібно.
– Ти виросла… – сказав він задумливо.
– Так, – зізналася я після короткої паузи. – Аж на вісім сантиметрів…
У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, була чудовою і дуже зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені картатими шкурами в клітинку (що воно за звірі – в клітинку?), затишний камін, а посередині кімнати – тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці (я мигцем побачила) якесь креслення.