Всьо ясно. Джонатан Сафран Фоєр
Читать онлайн книгу.
шо ми з героєм будемо багато терти потім, коли нам не хватить слів. Він мене спитає: «Ти пам’ятаєш щось конструктивне про Львів?» І я скажу: «Я – да, там дофіга конструкцій». І тоді він тоже скаже: «І я пам’ятаю». Львів вопше дуже важне місто в українській історії. Спитаєте чому? Та я не знаю чому, но, думаю, шо мій друган Гриня це точно знає.
Але з боку вокзалу Львів не дуже вставляє. Іменно тут я протинявся більш ніж чотири години, підстерігаючи нашого героя. Але оскільки його потяг ше й спізнювався, то мені прийшлося чекати його всі п’ять годин. Мені було дуже нудно блукати вокзалом навіть без плеєра, але попускало від мислі, шо я не в машині разом із дєдом, який помалу їде кришею, і Семмі Дейвісом Младшим-Младшим, який уже давно здурів. Вокзал був не звичайним, а прикрашеним голубими і жовтими кусками бумаги, які висіли зі стелі. Їх помістили тут, шоб відзначити першу річницю нашої Конституції. Мене вони не вставляли аж так, шоб цим гордитися, но мені казалося, шо вони мають понравитися героєві, коли він вилізе зі свого празького поїзда. Так він зразу відчує дух нашої країни. Може, він подумає, шо куски бумаги тут для нього, бо я ж знаю, шо голубий і жовтий – це кольори євреїв.
Коли його поїзд приїхав, мої ноги від довгого стояння набухли, і я йшов, як по битому стєклу. Я б десь тут і присів, но підлога вокзалу була така грязна, а я надяг свої неперевершені голубі джінси, бо хотів справити на героя неотразіме враження. Я знав, у якому вагоні приїде герой, бо мене про це поінформував батя, тому я старався добігти до нього, коли поїзд спинився. Це було сложно, бо ж мої ноги рухалися, як по битому стєклу. Спереду я ніс спеціальний знак з іменем, постоянно чуствуючи дрож в ногах. Я даже заглядав у глаза кожному прохожому.
Коли ми таки зустрілися, я був убитий його внєшністю. «І це американець?!» – подумав я. А потім зразу подумав: «Оце-от єврей?!» Герой був поражаюче маленький. Він носив окуляри, а свої ріденькі волоси не розчісував на пробор, а так і носив, як шапку. (От кого на місці баті я б називав «ШАПКА».) Він вопше не нагадував тих американців, яких я бачив у журналах. У них були жовті волоси й куча мускулів. Так само він не був похожим на євреїв з історичних книг, де вони взагалі були безволосими й красувалися своїми лисинами. На ньому не було ні джінсів, ні уніформи. По-правді, він вопше не казався якимсь особєнним. Я був фрустрірований по максимуму.
Кажись, він замітив знак у моїх руках, тому шо схватив мене за плече і спитав: «Алєкс?» Я відповів: «Так». «Ви ж будете моїм перекладачем, правильно?» Тут я попросив його трохи стриматися, бо нічого не міг поняти. По-правді, я майже наклав у штани, але зі всіх сил старався бути спокійним. Урок перший: «Добрий день. Як ваші справи? Що, перепрошую?» Урок другий: «Хіба сьогодні не чудова погода?» «Ви мій перекладач? – спитав він, жестикулюючи. – Правда?» «Так, – відповів я, випроставши руку йому навстрєчу, – мене звати Олександр Перцов, я ваш скромний перекладач». «Це просто клас, що я на вас наткнувся», – сказав він. «Ш-шo?» – перепитав я. «Я сказав, – повторив герой, – що радий із вами