Всьо ясно. Джонатан Сафран Фоєр
Читать онлайн книгу.
зі своєю безпричинною виною, сам на сам із самотою. «Я не сумую, – говорив він собі. – Я не сумую». Так, наче вірив, що одного дня переконає себе. Або обдурить. Або переконає інших, бо єдиною річчю, яка гірша, ніж бути сумним, є усвідомлення того, що інші знають, як тобі сумно. «Я не сумую. Я не сумую». Його життя тоді могло стати просто неймовірно щасливим, адже він почувався досконало білою порожньою кімнатою. Янкель засинав, а його серце лежало біля ніжок ліжка, немов чудернацька домашня тварина, котра не мала з ним нічого спільного. А щоранку він знову знаходив його в шафці своєї грудної клітки й воно ставало трошки важчим, трошки слабшим, проте все ще продовжувало битися. А до обіду його знову змагало бажання стати кимось іншим, кимось іншим, кимось іншим і деінде. «Я не сумую».
Через три роки блукань Янкель повернувся в громаду, – врешті, я є живим доказом, що всі, хто колись пішов, рано чи пізно повертаються, – жив собі тихенько, як приземлена оторочка правовірного трохимбрідського рукава, і носив оту страхітливу рахівницю на знак своєї великої вини. Він став Янкелем, бо то було ім’я чиновника, з яким утекла його жінка, і просив усіх, щоби його більше ніколи не кликали Сафраном (хоч і чув, як це ім’я то тут то там злітає з вуст за його спиною). Багато колишніх клієнтів знову потребували його послуг, і, хоча вони відмовилися сплачувати свої колишні борги, незабаром він зміг цілком пристойно влаштуватися на тому ж місці, де й народився, – як це намагаються зробити всі вигнанці.
Коли люди в чорних капелюхах дали йому дитину, він відчув, що також подібний до немовляти, також має шанс прожити без сорому, без того, щоб шкодувати за недобре прожитий шмат життя, шанс відчути себе невинним, просто й неможливо щасливим. Він дав малій ім’я Брід, як називали річку її дивовижного народження, і почепив їй на шию тонку стрічечку з малесенькою рахівничкою, аби вона ніколи не почувалася чужою у своїй сім’ї.
Моя пра-пра-пра-пра-прабабуся підростала, нічого, звісно ж, не пам’ятаючи. Ніхто нічого їй не розповідав. Янкель придумав історію про ранню смерть її матері – безболісну кончину під час пологів – і відповідав на численні запитання малої так, щоб завдавати їй якомога менше болю. Це ж її мама дала їй ці красиві великі вушка. Це ж успадкованим від матері почуттям гумору так захоплювалися в ній усі хлопці довкола. Він розповідав Брід про літні подорожі, у які пускалися колись він і його дружина (про скалку, яка забилася в колесо її велосипеда у Венеції, про її портрет, який він намалював червоним олівцем біля високого фонтана в Парижі), показував малій любовні листи, які вони посилали одне одному (ті, що були від матері Брід, він сам писав перед тим лівою рукою), і вкладав дівчинку спати, розповідаючи їй різноманітні історії про їхнє давнє кохання.
«То була любов з першого погляду, Янкель?»
«Я закохався у твою маму ще до того, як побачив її – лише почув її запах!»
«Розкажи мені ще раз, як вона виглядала».
«Отак, як ти. Красива,