Гора між нами. Чарльз Мартін
Читать онлайн книгу.
цьому місці лишився шрам від якоїсь старої травми, і під час аварії шкіра знов луснула.
– Тут наче був шрам.
– Національні змагання. Мені було вісімнадцять. Проґавила удар – і так його й не побачила.
Я вже зав’язував вузлик першого шва. Черга другого.
– І що, ти знепритомніла?
– Ні. Я страшенно розізлилася.
– Чого?
– Бо зрозуміла, що на випускних фото матиму вигляд п’янички.
– І що ж було далі?
– Зворотний удар ногою з оберта, далі подвійний круговий, і на завершення осьовий удар ногою. Упав тарганом.
– Це як – «тарганом»?
– У нас були назви для різних поз, у яких падали переможені.
– А які ще були пози?
– Дельфіном, тарганом, у танку білої людини та ще кілька.
Я зав’язав третій шов та перерізав нитку.
– Ось. Цього поки що досить. А коли дістанемося лікарні, пластичний хірург тут усе виправить.
– А що з цією чудовою шиною з трубок? Нога мене просто вбиває.
– Вибач, але це найкраще, що я можу наразі зробити. Я вправив перелом, однак без знімка важко щось сказати. Знову ж таки, у лікарні тобі зроблять рентген, і якщо кістка стала нерівно, то я б радив, і, гадаю, лікарі за мною погодяться, зламати ще раз. Після цього в тебе з’явиться пара чудових прикрас, що пищатимуть в аеропорту на контролі. У будь-якому разі, будеш як новенька.
– Ти вже двічі сказав слово «лікарня». Ти так упевнений, що за нами хтось прийде?
Ми обоє підвели очі та поглянули в чисте небо між крилом і сніговою стіною. Просто над нами пролетів великий літак – на висоті близько десяти тисяч метрів. Ми розбилися майже шістдесят годин тому і відтоді не чули анічогісінько, крім власних голосів, завивання вітру та шурхоту гілок. Літак ішов надто високо – навіть не чути його двигунів.
– Ми їх бачимо, а ось вони нас – навряд чи. Усі сліди нашої катастрофи надійно приховані під снігом. Раніше від липня тут ніхто й не побачить решток літака.
– Одначе літаки мають надсилати якийсь сигнал SOS, чи не так?
– Так. Але прилад, який мав би надіслати цей сигнал, розтрощило на мільйон друзок.
– Може, треба виповзти назовні та помахати чимось?.. Сорочкою чи, може…
Я захихотів, і груди пройняв біль – рука рефлекторно схопилася за болюче місце.
– Що таке? – Ешлі стурбовано поглянула на мене.
– Думаю, зламано кілька ребер.
– Дай-но я подивлюся.
Я підняв кофту. Себе я не оглядав, але, певен, синець мав проступити добрячий. Виявилося, що весь лівий бік у мене густо-фіолетового кольору.
– Та це нічого. Болить, тільки коли дихаю, – заспокоїв її я, і ми обоє засміялися.
– Я наче забув спитатися, чи можна перейти на ти. Ви не проти?
– Тільки якщо поводитимешся чемно, – відповіла Ешлі.
Ешлі завмерла, терпляче чекаючи, поки я зав’язував шостий шов – у неї на руці. Обличчя її стало серйозним.
– Господи, повірити не можу! Ми лежимо хтозна-де у горах, ти шиєш мої порізи, і ми сміємося. З нами точно щось негаразд.
– Ну,