Як зупинити час. Мэтт Хейг
Читать онлайн книгу.
target="_blank" rel="nofollow" href="#n_28" type="note">[28].
Було четверте червня, чудовий теплий день. Я приїхав до Лондона на бричці, у яку був запряжений кінь мого похмурого начальника Джеремаї. Власне, бричка теж була його.
Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри тепер мала назву Лондонська клініка шкіри, хоча з часів мого минулого візиту більше нічого й не змінилося. Ті самі сходи, ті самі дорогі меблі. Хіба що кабінет доктора Хатчінсона здавався трохи занедбанішим: на столі безлад із книжок та паперів, тріщина на шкіряній спинці дорогого крісла. Здавалося, що місце, яке я бачив кілька десятків років тому, постраждало від невеличкого торнадо.
Сам доктор Хатчінсон, як і більшість звичайних людей, зберігся ще гірше за своє неживе оточення. Його борода, колись така велична, стала патлуватою та рідкою. Білки очей пожовтіли, а суглоби пальців викрутило артритом. Шкіра вкрилася темними плямами, а глибокий низький голос постійно переривали хрипкі вдихи. Загалом, до нього завітала старість. Нічого незвичайного.
– Вітаю, містере Вінтерс! Вибачте, але щось не можу знайти ніяких записів щодо вас… – він рився на столі, не підводячи на мене погляду.
– Боюся, записуючись до вас на прийом, я не надав жодної інформації.
Тут нарешті він на мене подивився. Спочатку він помітив мій неохайний брудний одяг та почорнілі руки – вочевидь, не міг второпати, що взагалі такий, як я, робить у його кабінеті.
– Я вже заплатив за прийом унизу, – заспокоїв я його. – Не впізнаєте мене?
Він подивився мені в очі.
– Минулого разу я приходив під ім’ям Едварда Кріббса. Ні, не пригадуєте? Ви ще радили мені піти в психічну лікарню.
Хрипи погучнішали, відтак він підвівся та підійшов до мене. Спинився просто коло мого обличчя та протер свої очі.
– Ні, не пригадую, – прошепотів він.
– А я думаю, пригадуєте. Я ж бачу. Я приходив тридцять один рік тому.
Йому перехопило подих від усвідомлення. Він наче раптом опинився на вершині пагорба, якої довго намагався дістатися.
– Ні-ні-ні, це неможливо. Це якась ілюзія. Ви, мабуть, Маскелайн чи Кук. (Маскелайн та Кук були ілюзіоністами, що тоді виступали дуетом у Лондоні.)
– Можу запевнити вас, сер, що це я.
– Я, певно, божеволію.
Сумно було чути, що йому простіше припустити власне божевілля, аніж моє існування.
– Сер, запевняю вас, з вами все добре. Я вже розповідав вам про себе. Про мій феномен. Час для мене спливає дуже повільно. Так, здається, це дар божий, а може, і кара. Але це реальність. Я реальний. Моє життя – реальність.
– Ви не привид?
– Ні.
– І не витвір моєї уяви?
– Ні.
Він простяг руку та торкнувся мого обличчя.
– Коли ви народилися?
– Третього березня 1581 року.
– 1581 року… – він повторив це як щось, що треба казати вголос для того, аби сприйняти. – Тисячу п’ятсот вісімдесят першого… Під час Великої пожежі в Лондоні вам було вісімдесят п’ять…
– Спекотно