Як зупинити час. Мэтт Хейг

Читать онлайн книгу.

Як зупинити час - Мэтт Хейг


Скачать книгу
вбрання для червня, не кажучи вже про пекло кузні. Через тінь капелюха я не одразу помітив чорну шовкову пов’язку в неї на лівому оці.

      – Вітаю. Чим можу вам допомогти?

      – Думаю, навпаки.

      – Що?

      Вона похитала головою – видно було, що їй тут надто спекотно.

      – Не треба запитань. Дізнаєтесь усе пізніше. Обіцяю відповісти на всі ваші питання. Але зараз маєте піти зі мною.

      – Що?

      – Вам не можна тут лишатися.

      – Що?

      – Як я вже сказала, зараз не час для питань.

      Наступної миті на мої груди дивився маленький пістолет.

      – Та що ви в біса робите?!

      – Ви видали себе науковому товариству. Існує організація… Слухайте, я не маю часу зараз усе пояснювати. Якщо ви залишитеся тут, вас уб’ють.

      Від спеки кузні у мене нерідко траплялися галюцинації, і я спочатку подумав, що мені це наче сниться.

      – Доктор Хатчінсон мертвий, – спокійно повідомила вона. І у спокої її голосу вчувалася сила – вона не просто повідомляла мені факт, а наче стверджувала його неминучість.

      – Доктор Хатчінсон?

      – Його вбито.

      Це слово повисло в тиші повітря – його не перекривало навіть ревище горна.

      – Хто вбивця?

      Вона простягла мені вирізку з газети «Таймз».

      «Тіло доктора знайдено у Темзі». Я швидко проглянув статтю.

      – Ви припустилися помилки. Вам не треба було розповідати йому про свою хворобу. Він написав статтю про неї. Про хворобу. І навіть назву їй дав – анагерія. Ця стаття скоріш за все була б опублікована, а цьому треба було будь-що завадити. У нашої організації просто не лишалося іншого виходу. Він мав померти.

      – Його вбили ви?

      Спалахи полум’я підсвітили її обличчя.

      – Так. Так, я вбила його, щоб урятувати інші життя. А тепер ви маєте піти зі мною. На нас чекає машина, ми рушаємо в Плімут.

      – Плімут?

      – Не хвилюйтеся, це не для того, щоб нагадати вам про минуле.

      – Я не розумію. Хто ви?

      – Мене звати Аґнес.

      Вона відкрила свою сумочку та простягла мені конверт. Я поклав молот та взяв його – ні імені, ні адреси. Але навпомацки відчув, що всередині багато паперів.

      – Що це?

      – Квиток. І ваші документи.

      Я насупив брови.

      – Що?

      – Ви живете вже давно. У вас хороший інстинкт виживання. Але наразі вам треба полишити це місце. Ідіть зі мною. На нас чекають. З Плімута ми рушаємо до Америки. Ви отримаєте відповіді на всі свої питання. Взагалі на всі.

      Потому вона вийшла.

      Атлантичний океан, 1891 рік

      Кораблі змінилися.

      Я і раніше ходив у море, але тепер складалося враження, що я не на кораблі, а на суходолі.

      Прогрес людства можна виміряти відстанню між людиною та природою. Тепер ми могли перебувати посеред Атлантики на одному з таких пароплавів, як «Етрурія», і почуватись як у ресторані десь у Мейфері[47].

      Ми подорожували першим класом. У ті часи перший клас дійсно був першим – і доводилося відповідати цьому статусу. Жінка – Аґнес – дала мені повну валізу нового одягу. Там


Скачать книгу

<p>47</p>

Фешенебельний район Лондона.