Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue. Едгар Аллан По
Читать онлайн книгу.
href="#n_7" type="note">[7] – поглинала весь мій час протягом кількатижневих упертих і безплідних розмірковувань.
Таким чином видається, що, вибиваний з рівноваги тільки найбуденнішими речами, мій розум скидався на оту згадану Птолемеєм Гефестіоном океанську скелю, яка стійко опиралась нападам людської злоби і ще шаленішим ударам хвиль та вітрів, а тремтіла тільки від доторку квітки, званої асфоделем. І хоча для поверхової думки може уявлятися, що зміна в душевному стані Береніки, спричинена її прикрою недугою, мала б дати мені багато приводів для вправляння в отому напруженому й збоченому роздумуванні, природу якого мені досить важко було пояснити, одначе так не сталося. В ті світлі періоди, коли моя недуга відступала, її нещастя справді завдавало мені болю, і, щиро беручи до серця цілковитий розпад її витонченого, лагідного життя, я, звичайно, часто й скрушно думав про ті дивні причини, що викликали таку несподівану переміну. Але ці роздуми походили не від моєї своєрідної недуги, вони були такі самі, в які за подібних обставин запала б переважна більшість людей. Цілком відповідно до свого власного характеру, моя манія знаходила поживу в менш важливих, але більш разючих змінах, які сталися в тілесній подобі Береніки, в незвичайному й жахливому викривленні її зовнішніх рис.
У дні найяскравішого розквіту її незрівнянної вроди я не почував до неї анічогісінько схожого на кохання. В дивній аномальності мого життя почуття мої ніколи не походили з серця, всі мої пристрасті завжди були чисто розумові. В півмороці світанку, в візерунчастих лісових тінях опівдні, в тиші моєї книгозбірні увечері вона пурхала перед моїми очима, і я бачив її не як живу, животрепетну Береніку, а як Береніку зі сну; не як істоту земну, створену з земного пороху, а як абстракцію такої істоти; не як предмет захоплення, а як об’єкт аналізу; не як предмет любові, а як тему для вкрай складних, хоча й побіжних розважань. А тепер – тепер я здригався в її присутності, бліднув при її наближенні, і все ж, гірко оплакуючи її тілесний занепад, я пригадував, що вона давно кохає мене. І однієї нещасливої хвилини я заговорив з нею про одруження.
День нашого весілля помалу наближався, і якось одного зимового дня – одного з тих невчасно теплих тихих і туманних днів, що їх названо колискою Альціони, я сидів (як мені здавалося, сам) у внутрішньому кабінеті книгозбірні. Але, підвівши очі, я побачив, що переді мною стоїть Береніка.
Чи то була моя власна збуджена уява, чи вплив туманної погоди, чи непевний присмерк у кімнаті, чи, може, сірі шати, що сповивали її постать, зробили її обриси такими тремтячими й невиразними? Не знаю. Вона не промовила й слова; а я – я б нізащо у світі не спромігся й на звук. Усього мене пронизав крижаний холод; мене пригнітило почуття нестерпної тривоги; душу мою заповнила жеруща цікавість. Відкинувшись на спинку крісла, я сидів якусь хвилинку не дихаючи й не рухаючись, прикипівши очима до неї. Леле! Вона схудла до краю, і в жодній лінії обрису не проглядало й знаку давньої постаті Береніки. Мій запалений погляд урешті впав на її обличчя.
Чоло було високе,