Розділ 6Рятівний Джері

      Дуже скоро Полліанна дісталась краю парку, в місці перетину двох вулиць. То було захопливо цікаве перехрестя, яким безнастанно мчали автомобілі та кінні екіпажі, поспішали перехожі. Увагу дівчинки привернула велетенська червона пляшка у вітрині аптеки; а здалеку долинали звуки катеринки. По хвилинному ваганні Полліанна стрілою перетнула перехрестя і підстрибом помчала вулицею на звуки вабливої музики.

      Дорогою Полліанна теж мала на що подивитись: у вітринах крамниць були виставлені дивовижні речі. А коли вона дісталась вуличного музики з катеринкою, навколо нього танцювало з півтора десятка малечі, від якої не відвести було очей! Картина була настільки чарівлива, що Полліанна пройшла якусь відстань за мандрівним музикою, заради того тільки, щоб помилуватись на дитячий танок. Кінець-кінцем, вона опинилась на перехресті, такому пожвавленому, що могутній чолов’яга у синій шинелі, підперезаній ременем, мусив допомагати людям переходити вулицю. З хвилину вона в німому захопленні дивилась на нього; тоді й сама несміливо рушила через вулицю.

      То був незабутній досвід. Велетень у синій шинелі одразу помітив дівчинку і подав їй знак. Він сам підійшов до неї. А тоді вони вдвох перетнули вулицю, проходячи між автомашин і коней, що нетерпляче форкали з усіх боків, і Полліанна неушкодженою дісталась протилежного узбіччя. Відчуття виявилось настільки приємним, що вона за мить знову рушила через вулицю. І ще двічі, з короткими перервами, дибала чарівною алейкою, що розкривалась на помах руки синього велетня. Але, востаннє переводячи її через дорогу, той підозріливо наморщив брови.

      – Слухай, дівчинко, чи не ти переходила вулицю хвилину тому? – запитав він. – І ще раз до того?

      – Так, сер, – відрапортувала Полліанна. – Я переходила чотири рази!

      – То це ж… – почав був полісмен гнівно.

      Але Полліанна не вгавала.

      – І щоразу було дедалі приємніше!

      – Гм, он як? – промимрив велетень сторопіло і вже впевненіше дорікнув: – По-твоєму, я тут задля твоєї розваги тут стою? Щоб тебе водити сюди й туди?

      – Що ви, сер, ні! – широко всміхнулась йому Полліанна, показавши ямочки на щоках. – Не тільки мене. Он ще скільки перехожих! А я знаю, хто ви! Ви полісмен. У нас, там, де я мешкаю у місіс Керю, теж є полісмен. Він, щоправда, ходить уздовж вулиці. А раніше я гадала, що ви військові – через ваші золоті ґудзики на мундирі та сині кашкети. Але тепер я знаю. Утім, як на мене, ви теж вояки: он як ви мужньо стоїте серед усіх тих екіпажів і автомобілів, допомагаючи перехожим.

      – Хо-хо-хо! – реготнув велетень, зашарівшись, наче школяр, і гордо задираючи носа.

      Наступної миті він уже підніс руку, зупиняючи рух і переводячи через вулицю перелякану стареньку пані. І якщо хода його зробилась величнішою, а груди гордо випинались, то це була тільки підсвідома реакція на слова маленької дівчинки, що зараз у захваті дивилась на нього з протилежного