Полліанна дорослішає. Елінор Портер
Читать онлайн книгу.
своїми спогадами про «Жіночу допомогу», ви можете з того радіти; бо коли я згадую про неї, можете бути впевнені, я щаслива, що більше не маю з ними нічого спільного, бо маю свою власну рідну тітоньку. Тьотю Поллі, правда ж вам це приємно?
– Так-так, моя мила, звісна річ, приємно, – всміхнулася місіс Чилтон, підводячись і виходячи з кімнати.
Жінці раптом зробилося соромно за оті залишки свого давнього роздратування з приводу безмежних Полліанниних радощів.
Упродовж кількох наступних днів велося листування стосовно зимового перебування Полліанни у Бостоні, а сама дівчинка готувалася до від’їзду, на прощання відвідуючи своїх белдінґсвільських друзів.
У маленькому вермонтському містечку Полліанну знали нині геть усі. І практично всі грали у її гру. Поодинокі люди утримувались – можливо, тому, що не встигли переконатися у перевагах гри у «знай, радій». Тепер Полліанна ходила з дому в дім зі звісткою, що зиму вона згає у Бостоні. І дедалі виразніше всюди висловлювалося розчарування з цього приводу – всюди, від власної кухні тітоньки Поллі до будинку на пагорбі, де мешкав Джон Пендлтон.
Ненсі рішуче висловила всім, крім своєї господині, що особисто вона вважає поїздку до Бостона цілковитим безглуздям. Зі свого боку, вона б радше запросила міс Полліанну до своїх, на Закуття. І нехай би тоді місіс Поллі їхала в оту свою Ні-меччину чи навіть, Так-меччину.
Джон Пендлтон з пагорба сказав, по суті, те саме; але він не побоявся висловити це місіс Чилтон просто у вічі. Що ж до Джиммі, дванадцятилітнього хлопця, якого Джон Пендл-тон прихистив у своєму домі, бо так хотіла Полліанна, і якого він тепер всиновив, бо так захотілося йому самому… щодо Джиммі, той був просто обурений і не забарився своє обурення висловити.
– Ти щойно тільки повернулася, – дорікав він Полліанні таким тоном, якого вживають хлопчики, намагаючись приховати свою дитячу чутливість.
– Отакої! Я тут уже від кінця березня. Зрештою, я виїжджаю не назавжди, а тільки на цю зиму.
– Що з того? Тебе не було майже рік. Якби я знав, що ти одразу поїдеш геть, я б зроду не допомагав влаштовувати тобі зустріч з транспарантами й оркестрами і рештою всього, коли ти була поверталася зі своєї санаторії.
– Джиммі Біне, отямся! – вигукнула Полліанна, заскочена цією тирадою, і продовжила з почуттям ображеної гідності. – По перше, я не просила зустрічати мене «з оркестрами і рештою». А по друге, ти допустився аж двох помилок в одному-єдиному реченні. Санаторій – це слово чоловічого роду. А «була поверталася», так теж не кажуть. Принаймні звучить якось неоковирно, мені здається.
– Кому яке діло до моїх помилок?
Полліанна глянула на хлопця з осудом.
– Тобі самому наче не було байдуже. Влітку ти просив мене виправляти тебе щоразу, коли скажеш неправильно. Бо містер Пендлтон хотів, щоб ти навчився висловлюватися поправно.
– Якби ти, Полліанно Вітьєр, виросла у притулку, без жодної рідної душі, де ніхто тебе знати не хоче, а