Розділ 4Місіс Керю і гра

      Бостон виявився для Полліанни новим досвідом і, безперечно, Полліанна для Бостона – для тієї його частини, якій випала честь познайомитися з дівчинкою – теж виявилась цілковито новим досвідом.

      Полліанна казала, що їй подобається Бостон, але вона б хотіла, щоб він не був таким великим.

      – Розумієте, – дуже серйозно пояснювала вона місіс Керю наступного дня після свого приїзду, – мені б хотілось побачити геть усе, а я не можу. Точнісінько як на званих обідах тітоньки Поллі: забагато всього, чого хочеться з’їсти, а тут, – побачити, я маю на увазі, хочеться всього покуштувати, тобто побачити – а треба вирішувати, що саме.

      Звісна річ, я задоволена, коли всього так багато, – підсумувала Полліанна, перевівши віддих, – бо це добре, коли багато всього: я маю на увазі, всього хорошого; я ж не кажу про ліки або похорон. Але водночас я не можу дати собі ради, бо всього хочеться. Наприклад, хотілось би, щоб звані обіди тітоньки Поллі розтяглися на будні, коли немає тістечок чи пирогів. Те саме я відчуваю у Бостоні. Мені б хотілося забрати частину його додому, до Белдінґсвіля, щоб мати щось також на літо. Але зрозуміло, це неможливо. Міста ж – не торти. Та й торт не можна зберігати дуже довго. Я вже пробувала, але вони висихають – особливо збиті вершки. Я так думаю, що треба ласувати збитими вершками, коли вони є; і те саме стосується приємних днів у гостях, у чужому місті. Отож, я б хотіла оглянути його все, доки я тут.

      Полліанна, на відміну від тих людей, що вважають, буцімто знайомитися зі світом треба, починаючи з найвіддаленіших куточків, почала оглядати Бостон зі свого безпосереднього оточення на мальовничому бульварі Коммонвелт-авеню, в будинку, що став зараз її домівкою. Разом зі шкільним навчанням це заняття забирало весь її вільний час упродовж кількох днів.

      Так багато всього треба було побачити, вивчити. І все було таке чарівне і гарне, починаючи з маленьких ґудзиків у стінах, що наповнювали кімнати світлом, до величезних мовчазних зал, прикрашених свічадами й картинами. Не бракувало також чудових людей, з якими треба було познайомитися; бо, крім самої місіс Керю, була також Мері, що витирала пил у кімнатах, відчиняла двері на дзвінок і щодня проводжала Полліанну до школи і забирала її звідти пополудні. Була також Бріджит, що мешкала на кухні і куховарила; Дженні, котра подавала на стіл, і Перкінс, який керував автомобілем. І всі вони були такі славні, але такі різні!

      Приїзд Полліанни припав на понеділок, тож до першої неділі минув майже тиждень. Сяючи, спустилась вона того ранку сходами.

      – Обожнюю