Учень убивці. Робин Хобб
Читать онлайн книгу.
за його працею, іноді – потроху допомагаючи йому. Ми вечеряли разом, сидячи на лавці, а Барріч пильно пантрував за моїми манерами. Після цього ми йшли у його помешкання, де я зазвичай проводив решту вечора, мовчки дивлячись на те, як Барріч п’є або як горить вогонь. Барріч пив і одночасно лагодив або виготовляв збрую, готував мазі чи якісь кінські ліки. Він працював, а я навчався, спостерігаючи за ним. Ми рідко коли розмовляли. Дивно, але так пройшло два роки і частина третього.
Я, як і Моллі, викроював час для себе, коли Барріча кликали для участі в полюванні або допомогти якійсь кобилі ожеребитися. Іноді я втікав, коли Барріч забагато закладав за комір. Але це було небезпечно. Коли я був вільний, то швидко шукав своїх друзів у місті й бігав з ними настільки довго, наскільки дозволяла моя хоробрість. Я щиро сумував за Нюхачем. Здавалося, Барріч відірвав від мене частину мого тіла. Але ми жодного разу про це не говорили.
Повертаючись у минуле, я припускаю, що йому було так самотньо, як і мені. Чівелрі не взяв Барріча з собою у вигнання, натомість залишив його з безіменним байстрюком, у якого, зокрема, виявилося те, що він вважав збоченням. Навіть після того, як його нога загоїлась, з’ясувалося, що він більше не зможе ні їздити верхи, ні полювати чи навіть ходити, як раніше; для такого чоловіка, як Барріч, це було дуже важко. Він ніколи не скаржився (принаймні я не чув). Але, згадуючи ті часи, навіть не уявляю, кому він міг би скаржитися. Ми обидва стали заручниками самотності. Щовечора, дивлячись один на одного, ми бачили винуватця.
Втім, усе минає, особливо час. За кілька місяців та років я знайшов своє місце. Я приносив Баррічу потрібні речі швидше, аніж він просив, прибирав після того, як він лікував тварин, міняв воду соколам та шукав кліщів у собак, які поверталися з полювання. Люди звикали до мене і вже не витріщалися, як раніше. Дехто взагалі не помічав. Поступово Барріч послабив нагляд за мною. Я пересувався вільніше, але все ж дбав про те, щоб він не знав про мої виходи в місто.
У замку теж були діти. Чимало з них мої однолітки. Деякі навіть доводилися мені двоюрідними та троюрідними братами, але я ніколи тісно з ними не спілкувався. За молодшими доглядали матері чи няньки, а у старших були свої заняття та обов’язки. Більшість з них добре ставилася до мене, але я не входив до їхніх кіл. Хоч я міг місяцями не бачитися з Діком, Керрі чи Моллі, вони були моїми найближчими друзями. Під час своїх прогулянок замком і зимовими вечорами, коли ми всі збиралися у Великій залі, щоб послухати менестрелів, подивитися лялькові вистави чи пограти в ігри, я швидко почав розуміти, де мене чекали, а де – ні.
Я намагався не потрапляти на очі королеві. Щоразу, коли вона бачила мене, то знаходила якісь вади у моїй поведінці і сварила Барріча через це. Регал теж являв небезпеку. Хоча він уже був дорослим, але постійно відштовхував мене зі свого шляху або наступав на мої іграшки. Йому були властиві дріб’язковість та мстивість, чого я ніколи не помічав за Веріті. Ми рідко бачилися з Веріті, але в мене не було неприємностей через ці зустрічі. Але