Темні таємниці. Андрей Кокотюха
Читать онлайн книгу.
– питав тихо, навіть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.
– Я не… – разом із повітрям забракло слів.
– Що ти? Чого «не»?
– Не буду.
– Не будеш?
– Більше не буду… Так…
– Як це – так?
– Під машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.
– Кого?
– Усіх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втік.
– Звідки ти втік?
Євген махнув у напрямку лісу.
– Піщане. Це називається Піщане.
– Є таке, – тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: – Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.
– Я… не хотів…
– Не хотів, але пішов. От же ж люди, – плямистий зітхнув. – Залазь, поїхали.
– Куди?
– Звідси.
– А Яна?
– Де твоя Яна? – водій покрутив головою. – Десь тут, у кущах сидить?
– Ні. Там…
– Тоді до чого вона тут? Сідай, кажу.
Плямистий неквапом розвернувся й посунув назад до джипа. Євгенові здалося – рятівник утратив до нього інтерес. Тож, укотре за останній час обтрусившись, підтюпцем подріботів за ним. Оббіг машину з лівого боку, без запрошення смикнув дверцята, забрався в салон. Тут пахнуло безпекою й затишком, Євген відчув себе мов удома чи принаймні за міцним фортечним муром. Водій вмостився на своєму місці, запустив двигун. Тримався на диво незворушно, ніби щоночі доводиться підбирати втікачів на трасі.
– Куди їдемо? – поцікавився Євген.
– А тобі куди треба?
– Тобто?
– В лікарню чи в поліцію?
– Чому в лікарню?
– Значить, у поліцію.
Джип рушив прямо. Та минувши поворот, просто посеред шосе зробив коло й посунув, звідки приїхав. Євген озирнувся, потім глянув на рятівника.
– Ми де зараз?
– На трасі, – відрубав той.
– Я не… Тобто… Куди їдемо?
– Ти ж поліцію хотів. Шацьк там, – чоловік кивнув уперед.
– По ходу, я не туди йшов…
– Під ранок, може, до кордону б добрів.
– Кордону?
– Ой, хлопче, – плямистий похитав головою. – Вештаєшся лісом, а не знаєш, що тут до кордону з білорусами шапкою докинути.
– Та якось не думав.
– Дарма. Думати хоч іноді треба.
– Чуєте, – запитав Євген обережно, – а це, бува, не ота дорога?
– Яка – ота?
– Ну… Та сама. Проклята.
– Не знаю, про що ти.
– Ви ж наче місцевий.
– Тутешній. Не саме звідси, але в цих краях у мене дача. Або резиденція, зви, як хочеш.
– І нічого не чули про прокляту дорогу? На якій люди помирають?
– Коли вискакують під колеса, як оце ти, довго не живуть. Казки тут ні до чого. Просто з головою дружити треба. Зважати на дорозі, почув?
Євген кивнув і вирішив прикусити поки язика.
Спершу – врятуватися самому. Вдалося ніби. Далі –