Малхут. Остап Українець
Читать онлайн книгу.
target="_blank" rel="nofollow" href="#n_3" type="note">[3]
Станіслав повторив команду своїй хоругві та пустив коня риссю. В битві на відкритому полі ця команда потрібна, щоб набрати швидкість і максимально скоротити відстань до супротивника, не виснажуючи коней. Проте в таких умовах, як і сімдесят років тому під Клушиним, кількадесят сажнів стартового розгону давали можливість заднім наздогнати передніх та вирівняти лаву. І як тільки всі кіннотники вийшли на відкрите, засурмив ріжок, а вслід пролунав останній наступальний наказ:
– Złóżcie kopie![4]
Ця команда означала, що коня слід пустити повним галопом, а піку опустити навпереваги на рівень кінської голови. Якщо суперник дізнається про присутність ворога лише по цій команді – битву можна вважати виграною.
Перед ними буквально на відстані витягнутої руки тримали позицію шеренги ар’єргарду Кара-Мустафи, які не рушили на підмогу в бій із оборонцями міста. Вони помітили удар настільки пізно, що не встигли навіть узяти до рук і зарядити аркебузи. Озброєна ятаганами піхота стояла у три ряди, широко розтягнувшись за укріпленнями облогового містечка. Як і будь-який військовий табір, воно було оточене земляними валами, перед якими із землі стирчало «свиняче пір’я», подекуди було встановлено рогатки. Проте ця ділянка тилу, прикрита схилом, вважалась безпечною, тому-то між валами деінде залишались широкі, нічим не захищені проходи. Оскільки нападу з цього боку турки не чекали, то й ризику натрапити десь на замасковані редути теж не було. Не сповільнюючись, гусари кинулися в бій.
У першій атаці загинуло кілька коней і двоє вершників, які випадково напоролися на рогатки, проте в загальній масі цього ніхто навіть не помітив. Кіннотники змели ар’єргард і, навіть не сповільнившись, рушили далі крізь табір, уклинившись у ряди турків і зв’язавши їх боєм. Коли до Станіслава долинув чийсь окрик «Szable w ręku!»[5], він давно вже рубався шаблею. Зламана піка зосталася в грудях якогось яничара.
Кожен бій завжди супроводжується неприємними запахами. У спекотні дні пролита кров закипає на обладунках і зброї, рани в живіт, від яких найчастіше гинуть кавалеристи, атакуючи піхоту зі списами, додають до цього різкий сморід екскрементів та напівперетравленої їжі – те саме стосується і багатьох убитих коней. За всім цим майже губиться гострий запах поту, який незмінно супроводжує будь-який похід. Нехай трупи хворих тварин уже майже не використовують під час облоги, проте дизентерія залишається супутником тривалих штурмових операцій. Коли ж битва триває від світанку до вечора, як оце зараз, солдати, не маючи можливості вийти з бою, змушені справляти свої природні потреби просто на ходу. Спершу ці смороди збивають із пантелику свіжих солдат, котрі тільки-но вступають у бій, проте вже за кілька хвилин чутливість притуплюється, а запал бою – у тих, хто переживає перше зіткнення, – вимикає всі органи чуття, крім зору і слуху. Байдужою стає навіть страшенна спека, що панує на всьому бойовищі поміж десятків тисяч розігрітих тіл, які
Опустити спис!
Шаблі в руку!