Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія. Джек Кэнфилд
Читать онлайн книгу.
власник «БМВ», діставши від тої квитанцію на оплату. Лі попрямував до неї, і операторська група поспішила за ним.
– Гадаю, вам саме потрібні обійми. Я суддя-обіймальник і можу поділитися ними з вами.
Жінка погодилася.
Тоді телекоментатор вигадав для Лі останнє випробування:
– О, під’їжджає автобус. Водії автобусів у Сан-Франциско – найсуворіші люди в усьому місті. Погляньмо, чи зможете ви обійняти одного з них.
Чоловік прийняв цей виклик.
Тільки-но автобус під’їхав до зупинки, Лі сказав водієві:
– Привіт, я Лі Шапіро, суддя-обіймальник. Гадаю, ваша робота чи не найнапруженіша у світі. А я сьогодні роздаю обійми, щоб хоч якось полегшити іншим тягар. Ви не проти, якщо я вас обійму?
Водій автобуса, що був справжнім велетнем, устав з місця, ступив крок назустріч і промовив:
– А чом би й ні?
Лі обійняв його, вручив сердечко і, коли автобус рушив, помахав рукою на прощання. Операторській групі заціпило язики. Кінець кінцем, телекоментатор сказав:
– Мушу визнати, я дуже вражений.
Одного дня Ненсі Джонсон, подруга Лі, з’явилася в нього на порозі. Ненсі – професійна клоунеса, тож мала при собі свій костюм, грим та інше причандалля.
– Лі, прихопи кілька наборів для обіймів. Навідаймося до притулку для людей з фізичними вадами.
Коли вони приїхали туди, то почали роздавати надувні капелюхи, сердечка й обійми. Лі відчував дискомфорт. Він зроду ще не обіймав смертельно хворих, паралізованих чи розумово відсталих. Це було непросто. Але потроху йому ставало легше, а навколо них з Ненсі збиралися лікарі, медсестри й санітари, які ходили за ними від палати до палати.
Минуло кілька годин, і вони зайшли в останню палату. У ній лежали тридцять чотири найтрудніші пацієнти, яких Лі коли-небудь доводилося бачити в житті. Там панувала гнітюча атмосфера, і в Лі краялося серце. Але вони з Ненсі були віддані своїй справі – ширити любов і змінювати світ на краще, тож узялися обходити палату в супроводі медпрацівників, кожен з яких уже мав на комірці сердечко, а на голові – надувного капелюха.
Нарешті Лі добрався до останнього пацієнта Леонарда. На ньому був великий білий нагрудник, куди стікала слина. Лі побачив, як слина котилася з рота хворого, і сказав:
– Ходімо, Ненсі, ми нічим не зможемо зарадити цьому чоловікові.
– Ну ж бо, Лі, – обурилася вона. – Він такий самий, як усі ми, чи не так?
Сказавши це, вона начепила Леонардові на голову надувний капелюх. Лі вийняв маленьке червоне серце і приклеїв до нагрудника хворого. А тоді, глибоко вдихнувши, нахилився й обійняв пацієнта.
Раптом Леонард почав голосно вищати. Інші пацієнти в палаті підтримали його стуком. Лі обернувся до медперсоналу, чекаючи на пояснення, але побачив, що лікарі, медсестри й санітари стоять, мало не плачучи.
– У чім річ? – запитав Лі головну медсестру.
Він ніколи не забуде її відповіді:
– Леонард усміхнувся вперше за двадцять три роки.
Часом